Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман
Що знав пересічний жидівський міщанин, інтеліґент чи робітник, про український національний рух перед революцією, наприклад, у Києві, де все ж були помітні деякі ознаки суспільно-українського культурного життя, де був постійний український театр, де діяли, правда більш-менш у «родинній атмосфері» українські політичні групи, де так-сяк блимав вогник українського фолкльору? Що знали ширші жидівські кола у ті часи про тяжке пригноблення всякого вияву українського національного життя, про українські болі, українські мрії та сподівання? Власне нічого! Ані українці не мали охоти допустити чужинця до внутрішніх покоїв свого інтимного національного життя; ані жиди не виявили будь-якого справжнього зацікавлення до зближення з українською суспільністю. Неначе сліпий мур, непрозора заслона відокремлювала два народи один від одного, хоч вони жили впродовж століть разом, терпіли під гнітом тяжкого царського режиму, обидва мріяли про визволення від цього гноблення. Могло здаватися, що спільна недоля веліла їм з’єднатися для боротьби проти спільного ворога, а вони залишилися незмінно у своїй відчуженості. Аж тоді, коли хвилі українського руху почали заливати вулиці і площі українських міст, уже на самому початку революції, у березні 1917 року, ці нові події примусили жидівські суспільно-політичні кола шукати ясної орієнтації, зайняти виразну позицію, — туди чи сюди.
Українці с хиляються до співпраці з жидами.Не може бути ніякого сумніву, що та, у початкову добу ще дуже нечисленна, провідна верства української суспільносте, яка очолювала український рух, визнавала всю можливу користь для українських прагнень від порозуміння з таким спільником як жидівство України. У перспективі такої співпраці особливе значення мала кількість жидів у містах, в яких самі українці були безсилі. Як керівні українські політики, так поодинокі жидівські діячі, зокрема з сіоністичного і робітничо-сіоністичного таборів, дивилися на таке порозуміння як на перший крок до об'єднання цих двох головних чинників революції — українського села і жидівського міста, яких згода і бойова співпраця вирішили б її остаточну долю. Така українсько-жидівська співпраця здавалась тоді цим колам мрією, для здійснення якої варто було б зробити найбільші зусилля і не зупинитися перед значними поступками. Власне, сама думка про національно-персональну автономію для жидівства виникла в процесі міркувань про цю бойову співпрацю обох народів. На цю автономію для жидівської меншости тоді дивилися як на паралельну установу до політично-територіяльної автономії Україну, яка в ту початкову добу української революції вважалась найвищим можливим досягненням українського національно-визвольного руху.
Правда, обставини мінялися швидко і з ними настрої і тенденції головних сил революції. Вже на самому початку 1918 року мрійники українсько-жидівського спільного фронту могли констатувати, що колишній психологічний ґрунт для цього порозуміння втратився, принаймні на українському боці. Це було в часи першої мілітарно-політичної кризи української державносте, коли уряд і Рада були примушені під натиском «червоної ґвардії» Муравйова залишити на деякий час Київ і перенестися до Житомира. Тут Центральна (Мала) Рада засідала без представників національних меншостей, які до Житомира не прибули.[3] В процесі цієї мілітарно-політичної кризи сталася зміна уряду. На чолі уряду стали елементи, які не ховали своїх націоналістичних настроїв, або вважали, що розкладовому впливові крайніх соціялістичних гасел, якими користувалися більшовики в боротьбі проти нової держави — України, треба протиставити не менш крайні гасла українського націоналізму. Відсутність представників національних меншостей у Житомирі, і жидівських зокрема, чимало сприяла тим настроям, які набрали конкретних форм також у діяльності уряду і Ради в ту добу. Було ухвалено кілька нових законів, які були скеровані проти меншостей, а жидівської особливо. З поворотом до Києва відбулася, правда, певна нормалізація і були відновлені внутрішні міжнаціональні зв’язки, але психологічний ефект цієї «переходової доби» залишився в обох сторін.
Для тієї частини жидівського суспільства, яка зв’язувала здійснення жидівських національно-автономних прагнень послідовно з перемогою ідеї української державности, стало вже тоді ясним, що плян українсько-жидівської активної співпраці не виправдає всіх його початкових надій. Але дивлячись нині ретроспективно на події тих років, можемо ствердити, що — якби той гарний будинок української державности не потонув у бурхливих хвилях більшовицької демагогії і отаманської анархії, якби ці стихійні сили революції не виявилися міцнішими за провідні будівничі конструктивні верстви обох народів, то в ідеї українсько-жидівської співпраці коренилася дуже добра нагода, яку історія мов би радила прийняти обом народам.
III.