Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман
Якщо бажаємо пізнати справжню засадничу позицію жидівських партій у ту врочисту хвилину, від якої почалася коротка, але справді «золота доба» жидівсько-української співпраці, мусимо придивитися до однієї постанови принципового змісту, яку ухвалив Всеукраїнський Комітет Жидівської Соціял-Демократичної Партії «Поале-Ціон» напередодні підписання угоди між представниками Центральної Ради і делегацією міністрів Тимчасового Уряду про підстави автономної України і разом з цим про вступ представників національних меншостей до складу Центральної Ради. Ця резолюція, що недвозначно заманіфестувала позитивну позицію жидівських соціялістів в Україні до українських вимог справжнього автономного статусу для країни, мала тоді безсумнівний вплив на переговори між українськими представниками і російськими міністрами. Тому немає нічого дивного, що обидва історики української революції, соціял-демократ В. Винниченко і соціял-революціонер П. Христюк, внесли текст цієї постанови соціялістичносіоністичної партії до своїх творів.
Вага цієї резолюції полягає не лише в тому, що вона, як здається, стала в пригоді українській стороні в цих переговорах, але також тим, що вона засвідчила, що жиди ставляться прихильно до українських прагнень. Її значення також у її програмовому змісті, де доводиться доцільність територіяльно-автономного ладу і виправдується встановлення кордонів автономної території в згоді з етнографічним станом його людности. Якраз питання територіяльного обсягу автономної України було одним із найтяжчих пунктів у цих переговорах: українські представники добивалися включення всіх її губерній у кордони майбутньої автономної держави, тоді як російські міністри пропонували обмежитись на п’ятьох. Цей пункт так і залишився спірним у дальшому процесі переговорів аж до остаточного розриву між Києвом і Петроградом. Постанова «Поале-Ціон» визначила також остаточну межу політичної самостійности України, на яку жидівське суспільство могло погодитися, беручи до уваги життєві національні інтереси жидівського колективу, в обсязі загально-російському. Постанова визнала за таку межу перебудування Російської держави на республікансько-федеративних підставах і включення України, як автономної частини, у ту федеративну республіку. Далі цієї межі «Поале-Ціон» не вважав за можливе піти. Кілька місяців пізніше, коли українська революція вступила в другу свою вирішальну добу, і Центральна Рада проклямувала державну незалежність України, «Поале-Ціон», у згоді з цією постановою, й разом з іншими трьома жидівсько-національними партіями, утрималася від голосування. З усіх п'ятьох жидівських партій один «Бунд» голосував, разом з росіянами, проти проголошення України самостійною державою.
«Бунд» не керувався при тому голосуванні міркуваннями жидівсько-національними, лише виходив «з інтересів революції». Вже при іншій нагоді, коли українські партії поставили на рішення Малої Ради пропозицію про скликання окремих українських Установчих Зборів, чотири з п’ятьох жидівських партій голосували разом з українцями, але представник «Бунду» був проти і мотивував своє негативне ставлення «інтересами революції». Він тоді заявив, між іншим: «…Ми дивимося на розрив з Російськими Установчими Зборами як на контр-революційний вчинок і будемо проти того боротися». Решта жидівських партій не вбачала жадної небезпеки для здобутків революції в скликанні власних Установчих Зборів для України, що дали б країні державну конституцію, підстави для регулярних законодавчих установ та встановили б компетенцію і порядок діяльности постійного уряду. Навпаки, вони бачили у цьому всьому якраз забезпечення цих здобутків. Вони не бачили, чим власні Українські Установчі Збори загрожують майбутньому федеративному устроєві Російської республіки.
Ця постанова «Поале-Ціон» не оминула також нагоди сформулювати підстави організації національного життя меншостей в автономній Україні. Вона проклямувала засади національно-політичної автономії для меншостей на персональній основі і з’ясувала організаційні підстави такої автономії. Висловлене було також бажання, щоб ці основи були встановлені за спільною згодою всіх народів в Україні, а також, щоб вони були згодом ратифіковані федеративними Російськими Установчими Зборами.
У зв’язку з тими засадами партія «Поале-Ціон» бажала: по-перше — щоб Тимчасовий Уряд визнав Центральну Раду і Генеральний Секретаріят автономними центральними органами українського народу, по-друге — доручити Центральній Раді, щоб вона, разом із представниками національних меншостей, опрацювала основи організації територіяльно-автономного ладу в Україні.
Варто відзначити, що головні засади постанови «Поале-Ціон» у той час були у згоді з думками і бажаннями української політичної верхівки. Вони також були згідні з намірами решти жидівських партій, політика яких також велась ще довгий час у дусі цієї резолюції. Наводимо тут частковий текст тієї постанови «Поале Ціон».[12] «Виходячи з погляду, що всі нації Росії мають безумовне право на політичне і культурне самовизначення, Окружний Комітет вітає тривале змагання українського народу до самоорганізації на автономно-демократичних основах. Визнаючи гасло державного ладу в Росії на республікансько-федеративній підставі, Окружний Комітет уважає необхідним підтримувати у відношенні до України домагання національно-територіяльної автономії сеї округи в етнографічних межах, у такім розумінню, що географічно вся автономія має обіймати одностайну територію, в якій більшість населення становлять члени української нації. При сім у виборах до Центральної Установи представників України (сойм) має брати участь усе населення України, без різниці національности, а вибори мають бути загальні, рівні, безпосередні, тайні, без різниць полу і пропорціональні. Для оборони інтересів національних меншостей, які живуть на Україні (руських, євреїв, поляків й ін.), вони повинні мати право автономно управляти національними справами, відокремленими від компетенції загальнодержавного парляменту, Українського Сойму, й органів місцевого самоврядування. Тому нації меншостей утворюють місцеві органи національного самоврядування окружні, всеукраїнські органи й загально-російські — на персональних основах (представничий і виконавчий). Головні основи територія льно-політичної автономії України, національно-політичної автономії національних меншостей, межі компетенції автономних органів і публичні права мов тих націй у всіх державних, окружних і місцевих органах — установлюються за згодою всіх живущих на Україні націй і мають бути затверджені всеросійськими Установчими Зборами через основне, загально-державне законодавство».
Винниченко написав кілька вступних рядків до тієї жидівської постанови. Наводимо його головні зауваження: «Особливо євреї, чисто єврейські політичні партії, поставились розсудливо, а деякі з них навіть прихильно до ідеї української державности. Не маючи самі претенсій на національне панування на Україні, розуміючи, що при демократичному ладі пануюче становище повинна зайняти та нація, яка складає більшість населення; розсудивши, що українці не сьогодні, то завтра неминуче витиснуть панування руських, вони не мали ніяких підстав для боротьби з українством
