Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман
Провідники польської суспільности взагалі не розраховували на безпечне майбутнє польської меншости в Україні. Її вигляди на спокійне життя були надто слабі вже тому, що соціяльні гасла революції все загострювалися, а польське населення в Україні складалося здебільша якраз із тих соціяльних верств, проти яких саме ці гасла були скеровані.
У тогочасному тяжкому спорі між Києвом і Петроградом про обсяг території майбутньої автономної держави і компетенції її органів поляки не були зацікавлені так безпосередньо, як скажемо, російська меншість. З одного боку, вони менше, ніж хто інший могли бажати збереження міцної централізованої Росії, як сусідки майбутньої самостійної Польщі. З другого боку, поляки добре розуміли, що міцна українська держава, що охоплює у своїх кордонах усі етнографічні українські землі Наддніпрянщини, не залишиться байдужа до долі українських земель за Збручем. У цих обставинах польські провідні кола в Україні воліли мати толерантне відношення до української позиції в цьому конфлікті з російською владою; вони зберігали, мовляв, «дружній невтралітет».
Так само вони ставилися відносно байдуже до обіцянки автономних прав для меншостей. Коли потім були засновані окремі міністерства для справ цих меншостей, то поляки раз це міністерство зайняли, інший раз — залишили його вільним. Власної адміністрації для завідування і опіки над національно-автономними справами польської меншости вони взагалі не збудували.
Зовсім іншою була позиція росіян, чи — за звичною тоді термінологією — «великоросів». Тут взаємовідносини були ясно визначені з самого початку. Було б наївністю сподіватися, що росіяни в Україні перетворяться на щирих прихильників автономної української держави, яка матиме такий обсяг власної компетенції, що дав би їй справді змогу «порядкувати своїм життям».
Російська меншість в Україні була просто стороною у цих переговорах між Києвом і Петроградом. Росіяни в Україні неначе виконували завдання «продовженої руки» петроградської влади, і ця рука простягалася аж до «серця» українського керівництва того часу, до будинку Педагогічного Музею в Києві. У цьому гарному будинку містився український революційний парлямент, Центральна Рада, у «двох закапелочках»,[8] тому що решта кімнат, включно з великою авдиторією для викладів і з’їздів, були зайняті загоном російських військових летунів, які вперто відмовлялися звільнити будинок.
Правда, ота «російська меншість» не вся складалася з росіян в розумінні національного походження. Між ними була значна домішка — якщо не більшість — елементу, національне походження якого було виразно українське. Ці люди вважали себе, або бажали, щоб їх інші вважали за справжніх росіян, бо вони самі, чи їх батьки або навіть діди-прадіди, асимілювались під впливом русифікаційного процесу, що тривав сторіччя. Український народ втратив таким чином, впродовж цих століть, свою верхівку, інтелігенцію і заможні верстви. Вони й їхні нащадки перетворилися на «росіян». Що з цього процесу залишилось українським, це було збідніле селянство, яке зберігало етнографічно-мовні ознаки окремішної народности.
Керівна еліта, що стояла тепер на чолі українського національного руху, була, за своїм соціяльним складом, здебільша дітьми селян, сільських духовних та народних учителів. Ця верства встигла досягти певного рівня освіти і засвоїти собі світогляд модерного соціялізму та ідеали національного відродження європейських народів. Цей табір провідників національної революції складався переважно із ще дуже молодих людей — люди старшого віку були там одиниці, — часто студентів, яких захопила хвиля руху і наклала на них часто непосильні завдання і тяжку відповідальність. На ділі цей тягар виявився з часом надто тяжким для їх духових сил і здібностей.
Та частина росіян в Україні, яка з походження була етнографічно-українська, але зараховувала себе до російського народу, була ще більш завзята в спротиві національно-українському рухові, ніж справжні росіяни. Національні українці звали їх глумливо «малоросами». Ці «малороси», так само як і росіяни, що проживали в Україні, справді мали що втратити, якби всі мрії українського руху здійснилися.
Адже ж вони були до революції фактичними господарями цієї багатої країни з її родючим чорноземом і необмеженими виглядами на індустріяльний розвиток і добробут. Як горішня соціяльна верства росіян в Україні і разом з ними «малороси» тримали у своїх руках цілий адміністративний апарат країни, керували всіма ділянками життя її населення. Вони творили її освічену верству як професори в університетах, учителі в школах, співробітники й видавці щоденників і журналів, тут також зі значною домішкою зросійщених жидів. Вони (разом з поляками) переважно посідали всі великі і середні земельні маєтки. Вони складали клясу промислових магнатів — разом з поляками і в чималій мірі, також з жидами. Також велика частина промислового робітництва складалась із прибулих з центральної Росії росіян або зі зросійщених місцевих людей. Тому господарська і суспільно-політична сила цієї «російської меншости» була куди більша, ніж це випливало з формального її відсотка в населенні.
Нині автономія України загрожувала всім цим російським позиціям. Насамперед, не могло бути сумніву, що в новій автономній державі буде неминучий перехід адміністрації до українських рук, раніше чи пізніше. Але також усі інші позиції не можна було вважати забезпеченими за їх попередніми власниками. І це з уваги на соціяльні прагнення революції. У цьому українська влада могла собі дозволити не менш далекосяжні замисли, ніж це робила більшовицька пропаганда; або як українські діячі це формулювали: український народ не має власної буржуазії. А тому гасло націоналізації великого приватного майна в містах, або проекти соціялізації земельних маєтків, мало досить виразний національно-український сенс: такими заходами думалося послабити національну позицію неукраїнців в Україні і зміцнити соціяльну позицію трудових прошарків українського народу. А власне, чому ні, — доводили українці: хіба все це багатство не дісталося неукраїнцям завдяки колоніяльному загарбництву і національному визискові?
Правда, як ми всі швидко в тому переконалися, більшовицькі послідовники ленінського вчення в Україні були ліпшими фахівцями у вживанні гасла «грабуй награбоване», ніж українські «соціяльні прозеліти», і вони вміли вдало використати соціяльні інстинкти українського селянина, як також ворожнечу до всього українського у російських та у зросійщених робітників у містах, щоб підкопатися під найсвятіші й найсправедливіші мрії української національної революції. Тим часом у
