Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман
З особливою наочністю спостерігаємо залежність долі жидівської автономії від перемоги чи поразки цих трьох головних засад революції в Україні.
Коли хвиля національно-українського революційного руху піднеслася до найвищого свого пункту, і революційний парламент автономної України, Українська Центральна Рада, проголосила, 7 (20) листопада 1917 року, у своєму 3-ому Універсалі, заснування Української Народної Республіки, — правда ще в рамах федеративної Російської держави, — в цьому ж Універсалі було урочисто обіцяне надання національно-персональної автономії національним меншостям країни.
Коли через два місяці, 9 (22) січня 1918 р. Рада проголосила, у Четвертому Універсалі, політичну незалежність нової держави, одночасно з цим проголошенням був ухвалений одностайно закон про національну автономію для російської, жидівської і польської меншостей.
За два тижні російська «червона Гвардія» захопила Київ, проголосивши у наказі її командира полковника Муравйова, ч. 14 з 30 січня 1918 р. (за старим календарем), що вони несуть країні «совєтську владу з далекої півночі на вістрях своїх баґнетів», національна автономія меншостей була негайно скасована і жидівське міністерство вигнано з його приміщення.[1]
За кілька тижнів пізніше Центральна Рада і уряд Української Народної Республіки повернулися до Києва, національна автономія і міністерства для меншостей були відновлені, а коли Рада 28 квітня 1918 року ухвалила «Конституцію Української Республіки», то закон про національно-персональну автономію був до неї включений як 8 глава конституції.
Правда, затвердження конституції було останнім актом вільної Української держави. На другий день німецьке окупаційне командування розігнало парлямент демократичної України, республіку скасувало і на чолі держави поставило слухняного німецькій владі генерала Скоропадського з титулом гетьмана. Незабаром гетьманська влада скасувала національну автономію й міністерства для справ національних меншостей.
Восени того ж року в Україні, під проводом її демократичних і соціялістичних партій, вибухло повстання українського селянства, яке було головним носієм української революції з самого її початку, проти національно, соціяльно і політично реакційного режиму гетьмана і німців. Українська Народна Республіка встала з мертвих, і разом з перемогою демократичної революції була відновлена автономія меншостей і відновлено міністерство для жидівських справ.
Але цей стан не тривав довго. Вже на початку лютого 1919 року російська совєтська армія знову опанувала Київ. Нова влада негайно скасувала національну автономію жидівського народу в Україні й почала руйнувати решту жидівських національних і культурних установ та інституцій.[2]
Вільним від совєтської влади залишився у той час, хоч лише на якийсь рік-півтора — аж до листопада 1920 р., малий трикутник української землі, політичним і адміністративним осередком якого став Кам’янець на Поділлі. Разом з іншими центральними державними установами тут діяло також міністерство жидівських справ. Але після невдалого походу польської армії на Україну в 1920 році прийшов кінець також кам’янецькому українському осередкові й тим також останній клітинці жидівського автономного національного життя на Україні.
Комуністи стали єдиними господарями всієї України. Замість знищеної жидівської національної автономії й усіх інших національних і демократичних жидівських інституцій та організацій постала «Євсекція» — жидівська секція загальної комуністичної партії. Десять років після того, коли була успішно закінчена руїнницька робота секції й від колишньої вільної жидівської суспільности не залишилося вже сліду, наказом совєтських господарів була ліквідована й сама Євсекція, щоб не залишилося сліду від жидівського «національного сепаратизму». На жидівській вулиці стало тихо, як на цвинтарі.
II. Українське національне пробудженняБільше як сорок років минуло вже від часу, коли жидівська організована суспільність, насамперед жидівські політичні партії як сіоністичні, так і соціялістичні, були поставлені, в процесі революції в Україні, перед важким питанням: яка буде політична і національна позиція жидівської спільноти, тодішньої значної національної меншости в Україні, що нараховувала понад два мільйони людей, до факту пробудження українського народу і його національно-політичних прагнень?
Довгі віки прожили жиди у цій країні. Вони там жили ще перед тисяччю роками, ще в добу, коли сучасні українці щойно почали витворювати окрему народну одиницю. Сусідські взаємовідносини, зокрема на господарському ґрунті, у торгівлі та ремісництві, були вже здавна досить тісні, як також важливі для обох народів. Але справжнього взаємного пізнання мов би зовсім не було, а про добрі сусідські стосунки можна було говорити найменше. Якраз навпаки. В різні часи, а зокрема у часи війн та кривавих сутичок з сусідніми народами та гнобителями, особливо з поляками, мстилися, звичайно, українці за свої кривди на жидах. Масові різні жидів з тих часів залишилися в історичній пам’яті обох народів; це вони створили у серцях та в душах обох постійне почуття взаємної недовіри і підозр.
Ось ці, історично обумовлені, ремінісценції у взаємовідносинах обох народів мали наслідком втрату зацікавлення до того, що власне діється у сусіда, а особливо щодо позитивних явищ у його житті. А тому, коли в перші дні революції 1917 року вийшла на вулиці Києва українська маніфестація, що нараховувала, як оповідали, понад сто тисяч учасників, то жиди думали, що це їм сниться сон. Виходило так, мов би жиди раптом прокинулися з довгого та глибокого сну і вони вже більше не могли пізнати той народ, з яким досі жили, мовляв, під спільним дахом. На ділі це справді було так, бо жидівська суспільність просто «проспала» національне пробудження свого
