Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

товариш – чумак помирає. «Ви прощайте, воли круторогії Жаль за милую серденько крає. Скоро биться воно вже не стане… Навістіть ви, братове, дівчину І скажіть, як питаючи гляне, Що кохав я її – до загину!» Гей же, гей ви, воли наші ріднії, Сунь же степом чумацькая валка! Без товариша стали ми, бідні. Треба далі іти, хоч і жалко. 12 Знов з могили чую Кобзаря я мову, Кобзу золотую Лагодить він знову. Струни він ладнає, На могилі, плаче, Пісню починає Жалібну, тремтяче: «Поховали волю Спить в могилі тихо. Походжа по полю Невсипуще лихо. Не пізнать громади, Скрізь панва погана! Нам не ждать поради Від царя й гетьмана. Ні порад, ні суду Розсудити горе, Ллються звідусюду Степом сльози в море. Думи, ж мої діти! Розбудіть ви волю! Сумно так сидіти Й бачити недолю». І замовкнув знову, Важко зажурився, Слухать степу мову У туман укрився. 13 Я глибоко затаїв дихання, Всі примари, як люди, поснули, І почулося степу зідхання: Велетенські мов груди зідхнули. «Помираю я, степ, помираю Вслід за тими, що взнав їх потугу. І мені, що не мав собі краю, Наступає вже край – смерть од плугу». 14