Карусь і ми - Софія Парфанович
— Пане Юрію, прошу вас, киньмо цю непотрібну мотанину, з неї і так нічого не вийде! Бачите, як тут вузько!
Юрій надумується. На його засмаглому лобі ряд зморщок. Тепер вони збіглися — знати, що пан думає. В той час мені прийшла до голови спасенна думка. Чи я маю з собою виказку ААА? Є! Є рятунок!
Пан Юрій скоряється, йдемо до адміністрації шукати телефону ААА. Чудово! 367–542.
— Тріпл ей? Прошу допомогти мені. Що бракує? Сиджу в ямі.
На другому кінці лінії легкий смішок:
— Сидите в ямі? — питає м’який чоловічий тенор. — А де, прошу? 4800 дорога Малтби? Як лиш приїде з терену, пішлю його туди.
Пан Юрій, підказавши мені число будинку, виконав свої завдання, йде мити руки та зникає на доріжці, що веде на пляжу. Я залишаюсь, чекаю на рятунок.
Жарка й повна пригод неділя. Всі люди поїли, відпочили й тепер подались до озера купатися. Навіть Карусь спочив м’яко на перині із сміття. Тільки мене пече сонце, млоїть голод і болить голова від соняшної жари.
Стою біля воріт, потім іду в тінь і сідаю під кущем. Але не сидиться! За кожним наближенням авта підриваюсь та вибігаю на дорогу. Ні, це автомашина, що возить яйця, ось та, що чистить канали, і ще третя, що розвозить пальне. Але стривайте: он їде! Синій великий віз з одним водієм. Дивиться просто перед себе і їде з повною швидкістю. Руками й ногами подаю знаки, виконую розпачливі рухи. Ще трохи й вибігла б та лягла б на дорозі…
Мигнув і зник за поворотом.
Пан Юрій, що вже встиг викупатись і пообідати, а тепер влаштував собі милу прогулянку, застав мене ще біля воріт і Каруся в ямі.
— Щось довго не приїздить! Але то неділя. Не турбуйтесь, ось-ось приїде!
— Та, мабуть, їхав він, але минув нас і з усією швидкістю погнався кудись…
— Може мав ще інший випадок. Або помилково поїхав на той бік озера. Відтіля його завернуть.
— Добре, алеж, як знатимуть, що тут його дожидають?
Пан Юрій задумується, і від цього його філософське чоло ще більше морщиться.
Але задумуюсь і я.
— Слухайте, яке число ви мені подали?
— 4800. Знаю дуже добре, працюю тут уже сім літ.
— Дорогий пане, знаєте що? Тут число 8400. Ось вам ворота, а на них написано великими чорними цифрами…
Пан Юрій схопився за лоб, прицмокнув, помотав головою:
— Ну, нічого, — потішав, — не турбуйтесь, ми зловимо його, як буде вертатись.
Але я не чекала вже на ці лови. Ще раз подзвонила, вибачилась, подала правильне число і просила все ж таки рятунку. Виявляється, що він уже був, звичайно, там, під спершу поданим числом, вернувся до ґаражу, пообідав і тепер поїхав кудись у терен. Як приїде, негайно вишлють.
— Дуже дякую і прошу поспішити!
Стільки я. Бож що мала робити? Моя провина!
Сонце сідало за озером, як приїхав мій рятівник. Розглянувсь і не міг зрозуміти, як я опинилась у ямі. Не зима ж і не ковзько! Я стидалась сказати правду. А що моя англійська вимова з акцентом, механік не допитувався далі. Відомо, «ґрінор» — не лиш не вміє говорити, а що вже порядно вести авто!
Витягти віз з ями — для нього мале, зовсім легке завдання: заднім ходом з’їхав по схилі, зачепив два ланцюги за гачки під задом Каруся і легко та зручно виїхав нагору. Карусь був цілий і непошкоджений, тільки з-під бороди звисала в нього в’язка сміття.
— Дуже, дуже дякую, пане! Але, прошу вас, ще одне: ключ від воза он тут!
— А він як туди попав?
— Та то, знаєте, коли я так налякалася… і мій… мій приятель намагався заднім ходом виїхати… а зад зарився в стіну… а я налякалася…
Я моталася, мені було стидно сказати правду, як ця пригода трапилась. Тим же гачком, зробленим з вішака, механік добув ключі. Не тривало воно й двох хвилин. І без відкручування чогонебудь. І без відвоження Каруся на схил та підношення переду…
Западали вечірні сутінки, як я, нарешті, заспокоїлась і пішла купатися. Вже в темноті. Карусь не робив собі нічого з цілої пригоди. Проїхавшись задом і передом, він відпочивав собі біля будинку. А втім, не сталось нічого страшного. Сміття висіло йому з пащі за весь час мого перебування над озером. Щойно коли ми, вертаючись додому, заїхали на станцію по газ, висмикнув його хлопець, що наповнив наш танк.
Кіт перейшов нам дорогу