Карусь і ми - Софія Парфанович

Весь рух завмер. Під’їхали. Лікар, медсестри, санітарі — стогони і кров — ноші. На них когось кладуть.

Нам дали наказ їхати, і ми залишали місце випадку, сповнені жаху й тривоги. Це ж діти, молодь, що з серйозного діла робить собі небезпечний спорт. А що, як вони тут, під розбитими возами, на ношах?! Живі чи мертві?

Вранці я увімкнула телевізора. Перше, що я побачила, були знімки з місця випадку і рятункової акції. Спікер пояснював: під час перегонів на автостраді ч. 96 зударились два авта, керовані молодими водіями (подавав імена водіїв і їхніх пасажирів, усіх у віці 17–18 літ, їхні адреси й прізвища батьків); на місці було вбитих троє (тут прізвища), у критичному стані доставлено до шпиталю четверо, решта — їх там було десятеро — зазнали тяжких поранень і теж перебувають у шпиталі.

Ранішні часописи принесли жахливу вістку про катастрофу, знімки з місця випадку, знімки повбиваних і поранених, інтерв’ю з батьками, вчителями, поліцією і персоналом швидкої допомоги. Три довгі шпальти.

На п’ятій сторінці відділу «А» вміщено велику статтю про те, як молодь робить собі з їзди і розваги небезпечний спорт, і про оті славетні «курчата», коли одно авто їде швидко проти другого; хто швидше налякається і спинить віз, той і є «курчатко» (боягуз). Такі забави в «курчат» відбуваються найчастіше вночі. Були згадані ще й інші «розваги» молоді на автошляхах, призначених до їзди, а не до вбивання серед самогубних змагань.

Усі вони молоді, надійні діти батьків, перед усіма було життя та широкі шляхи здобутків.

У школах вчителі обговорювали випадок і перестерігали молодь перед такою божевільною їздою.

Удома ридали батьки у розпачі за вбитими дітьми. Інші з тривогою чекали телефонних вісток із шпиталів про тих, що там ще жили.

Мені нагадувались числа вбитих на дорогах держави. Впродовж року їх згинуло більше, ніж у корейській і в’єтнамській війнах разом.

Чи є на те рада і яка?

Карусь спинився на площі біля будинку.

— Так. Тепер собі добре відпочинеш. Той, до кого ми приїхали, ось тут. Ти стоїш обличчям до нього і бачитимеш його весь час — удень і вночі. Кажуть, що вночі він кращий. Але це неправда. Кращий він удень, страшніший уночі. А, може, він завжди однаково грізний і прекрасний.

Карусь вирячив великі скляні очі, але їх швидко покрив туман, що підіймався знизу, з провалля. Дрібнесенькі краплини пари стали осідати і на моєму волоссі і на одязі.

— Далеко від тебе не піду. Ти стоїш на площі біля великого готелю Брук Шератон — найбільшого тут, у канадському містечку Ніяґара Фолс. А я житиму в тому готелі, таки над тобою. Обидвоє бачитимем його, водоспад Ніяґару. Так вимовляли в нас, в Україні. Ще в школі ми вчилися про найбільший водоспад світу — Ніяґару. Так і називатимем його тепер, хоч у цій дивній англійській мові читають інакше, як написано. Тут вимовляють: Найєґра.

Карусеві було байдуже до мов. Він відпочивав. Під парою його очі померкли, як звичайно у когось, що здрімався. І байдуже йому було до грімкого гуку, до могутнього шуму мільйонів ґальонів води, що кидались стрімголов з гранітових порогів у водяне провалля.

У моїй кімнаті гук-грім не стихав. Я розтягнула завіси і наче б сама змінилась у струмені води, що гналася по гранітових стінах водоспаду. Власне, не одного а двох — канадського й американського. Вода бушувала, гриміла та грізно з шумом і клекотом провалювалась у гирло, що проковтувало її. Та зараз же воно повертало її назад, і збунтована розбурхана вода гналася між берегами.

Був ранній березень, і ми приїхали сюди побачити замерзлі водоспади.

— Замерзлі водоспади, кажете, — говорив пан, що ввічливо всміхався, приймаючи мене до гостинниці. — Ніягара ніколи не замерзає. Ви думаєте, що ці потужні маси води, що женуться з такою швидкістю, можуть замерзнути? Замерзають береги та плесо води нижче водоспадів. Замерзлу ріку можете побачити й тепер. О, вона замерзає! Добре, що тепер заборонили такі штуки. А то, бувало, зійдуться канадці й американці на середину ріки, на лід, винесуть стільці, столи, накуплять горілки — тут можна без податку — і бенкетують. А під ними грізна глибінь. Отож раз, а може й не раз, глибінь нагло наче б прокинулась, лід прорвавсь і криги стали колихатися та поволі плисти з водою. Дехто ще вспів добігти та перестрибнути з криги на берег. Але були такі, що вже не вспіли чи теж боялися стрибати, і тих проковтнула глибінь. Так сталося з молодою парою, що приїхала сюди на медовий місяць. З мосту кидали їм рятувальні линви, всяке приладдя і раз уже вдалось їм їх досягти. Але замерзлі руки не вдержали линви. Притулені одне до одного, вони молились, поки їх не проковтнула глибінь. Відтоді й заборонили такі прогулянки по льоду.

Я стояла на надбережній променаді. Вода ревла й стрибала по визублених стінах американського водоспаду. Вона лилась розбитими струменями. Їх розділювали зуби й гостряки на стіні. Наймогутніші вони по лівій стороні та в середній смузі. Права сторона ледве снується вузькими струменями. Їх і називають «вінчальний серпанок». Тепер, узимі, це не вода, а білі піни. Вони густіші, як