Карусь і ми - Софія Парфанович

Он уже й містечко. Проїжджаємо гарними вулицями, що їх затінюють старезні дерева, повертаємо направо й зупиняємось перед новесеньким поштовим будинком. Біля віконця старша привітна пані.

— Прошу пані, як надати посилочку, щоб якнайшвидше дійшла: за особливим дорученням чи літунською поштою? — запитую, трохи ніяковіючи.

Пані бере коробочку, кладе її на вагу.

— Дванадцять і пів унції. Вийде вам трохи дорого. Але літунською поштою таки найшвидше. Чому вам залежить на часі?

Пані дивиться на мене. Вона не знає, чи я хочу заплатити вісімдесят два центи. Нараз у коробці щось рухнулось і задряпало. Пані поглянула на коробку й на мене з цікавістю.

— Там… там черепаха. Посилаю своєму небожеві… Буде тішитись.

Пані сміється. Лагідною усмішкою. Вона мене розуміє. Наклеює значки й обережно кладе посилку в мішок.

— Полуденним поїздом поїде до Дітройту, відтіля нічним літаком. Ваш небіж дістане її завтра вранці.

— Дуже дякую. Думаю, що черепасі подорож не пошкодить.

— Рішуче ні! — погоджується пані поштарка. — Черепахи дуже видержливі, можуть не їсти навіть місяцями. Он, цілу зиму сплять і не їдять нічого.

Вертаємось уже тепер удвох. Ще заїздимо до містечка, їмо морозиво, купуємо коробку ягід та чорний хліб — його я люблю. Карусь дістає повну порцію бензини, в нього провіряють воду й мазь. Задоволені та веселі вертаємось на Діброву, але вже іншою дорогою, серед піль. На них восени збираються гуси, що мають відлітати. Тут теж живуть фазани.

— Добре, Карусю, що ми цього позбулися! А то цілу зиму я думала, коли і яку черепаху післати Ігореві. Збиралася ще навесні, але якось не виходило. Він напевно дуже втішиться.

Що думав про цю справу Карусь, я так і не дізналась.

Уже згодом у Дітройті я дістала листа від Ігоря. І то швидко після вислання черепахи. Він писав:

«Дуже дякую Тобі, Тітко, за таку чудову черепаху. На жаль, тато заявив, що не хоче в хаті такого гаддя. До того ж, ми готовились їхати на Союзівку. Я заніс черепаху до зоологічного саду. Пан прийняв її радо, і вона стала жити серед інших черепах. Але вона рішуче найгарніша з усіх. До неї ходитиму, навідуватисьму. Ще й не мусітиму турбуватись її прохарчуванням.

Цілую Тебе щиро

Твій Ігор.»

Ви, читачі, не питайте мене, як мені було на серці після Ігоревого листа. А втім, я тут ні при чому.

Але черепаха, що є героєм цього оповідання, відбула надзвичайну мандрівку всіма засобами модерної комунікації й опинилась у чудовому приміщенні зоологічного саду та ще й у теплішому, як тут, ставку. Там напевно вона розказує новим знайомим свої пригоди, а вони дивляться на неї з подивом і пошаною. Бо хто таке бачив і чув, щоб черепаха літала?

Ми влаштувались у двох сусідніх кімнатах невеликого мотелю. Ліжко, он, уже застелене, завіси затягнені, на столику біля ліжка стоїть малий годинничок-будильник. Коли він біля ліжка і Карусь біля хати, то я вдома.

— Тепер, Зіно, — кажу я до подруги, — їдемо до поблизького містечка на покупки. Люблю малі тихі містечка з головною вулицею. Її обов’язково прорізує ряд вуличок, що мають назви президентів. Інколи до них приєднуються «квітяні» вулиці чи ті, що носять назви дерев — дубові, кленові, берестові. Міста цієї країни дуже одноманітні.

— Тому в них легко орієнтуватись і не треба витрачати час і зусилля на розшуки вулиць та запам’ятовування їхніх назв. Ти певно не забула, як тяжко було в Римі чи в Мехіко знайти та запам’ятати невідомі вулиці. Ще півбіди, коли вони носять прізвище сучасного президента або просто називаються «Ель Презіденте» чи «Републіка». Та ось оці «Інсурджентес» чи «Ресурджентес» в мене геть чисто мішалися.

— А вже найтяжче було запам’ятати імена патріотів, що їм присвячувано вулиці.

— Або вулиці з історичними датами.

— Так, справді! А найлегше в Нью Йорку: шахівниця стріт і авеню, що прорізують одна одну.

Так ми нагадували собі вулиці з наших мандрівок. Чужі міста ставали в нашій уяві: одні затінені буйними деревами, інші тільки оздоблені пальмами. Високо понад вулицями хитались їхні корони. Наче великі китиці, вони маяли високо в синяві й тумані Льос Анджелесу, сипко шуміли понад вулицями Сан Дієґо. Тіні від них не буває.

Тим часом Карусь біг по дорозі. Він уже давненько залишив сільські дороги — і ті м’які і, навіть, ті асфальтові. Звернувши наліво, він котився по першій правій лінії Великої Ріки. На дорозі малий рух, і нам недалеко. Поза нами в дзеркалі — нікого. Ще так із чверть милі, і ми з’їдемо ще