Карусь і ми - Софія Парфанович

Щасливо ми виїхали за браму, повернули направо і стали бігти по м’якій вибоїстій дорозі. Наші колеса то западалися в пісок, то вискакували на рінь, потім бігли по гладкому, аж доки знову не стали поринати й виплутуватись.

Нас минуло авто Галі й Маця. Тим самим пальчиком, що ним Галя викрила Мацьову схованку, показала вниз, наче б на моє колесо.

— Що то має значити, Карусю? — питала я свого приятеля. — Чи вона показує на тебе, чи на Маця? Взагалі, не розумію!

Нас минуло якесь біло-зелене незнайоме авто.

Крізь відчинене вікно вихиливсь хлопець і скрикнув:

— Шина спустила!

— Ов, Карусю! Чи то до нас?

Я з’їхала набік, спинила машину і стала оглядати наші колеса.

— Ой, Господи! Таж наше переднє праве колесо зовсім сіло! По вісь занурилось у пил. Ой, лишенько, що ж нам тепер робити!!!

Обидвоє ми знали: треба змінити колесо. Воно в нас у багажнику. Але, як? Ніколи я цього не робила, а тут ще й вечір западає. Обабіч дороги поля, ніде ні живої душі…

Я зажурилася.

На ясному ще небі появився серпик місяця. Глянувши на нього, я зідхнула і сказала словами пісні:

Але по небі він, мабуть, не їздить автом і не знає, що таке, коли спустить шина, його носить по небі щира любов до землі. А, любов, як відомо, не потребує шин. Хоч авто може придатись…

Коли я роздумувала над такими поважними справами, як рух космічних сил і кохання, над’їхав трактор. Ще заздалегідь я стала впоперек дороги, щоб не втік і не залишив мене самої в біді. Я махала руками й показувала пальцем так, як це робила Мацьова господиня. Той милий молодий чоловік не хотів мене переїхати. Він спинив трактора і на моє прохання взявся до відповідальної роботи: змінити колесо.

Він підняв віко багажника, добув запасне колесо і — спинився.

— Де ж ваш «джек»?

— Як то? Він же там, поруч колеса!

Я заглянула до багажника і збентежилась: не було й сліду важеля! Порожнє місце зайняли старі черевики. Їхнє призначення — ходити по лісі, коли я шукаю грибів. Алеж, де подівся важіль!? І що нам почати в щирому полі без нього?

— Немає, навіть не знаю сама, чому. Був такий гарний, новий, і я ніколи його не добувала. Де міг подітися?

Та не пора було бідкатись. Треба ж якось змінити колесо!

— Не маєте ви, часом, власного важеля? — з турботою запитала я незнайомого.

Не мав. Вантажне авто на високих здорових колесах — в ньому, мабуть, і місця немає на таку річ.

— Що ж, доведеться вам ждати, аж хтось над’їде. Тоді й попросите, щоб порятував вас. Я без важеля нічого не зроблю.

Вантажник запахкав, заторохтів і зник поволі в нічних сутінках.

Під легким нічним вітром шуміли злегка дерева. Гукнула й сова, проснувшись. Дорогою ніхто не їхав.

— Що нам робити, Карусю? — надумувалась я з журбою. — Цією малою бічною дорогою рідко їздять. Нам, мабуть, нічого іншого не залишилось, тільки чалапати далі, аж нас хтось порятує.

Я сіла за керму, завела мотор, і ми поволі-поволеньки стали чалапати. Віз кульгав та налягав на правий бік, і в мене було враження, що зараз же він перекинеться. У грудях хололо від страху.

Світло! Хтось їде!

Авто стало швидко наближуватись.

За кермою молода пані. Вихилила голову, скрикнула: «Спустила шина!» і минула нас швидко й зручно. Зрештою, хто займав би молоду жінку? Це завдання для чоловіка.

Ми чалапали далі, і я обдумувала дві справи: чому не вчать нас у школі водіїв зміняти колесо — це раз, і де подівся мій важіль — це два. Розв’язки першого питання я так і не знайшла. А щодо другого — то це довша історія, і я розкажу вам її опісля, як уже виліземо з оцієї халепи. Не пора плести баляндраси, коли душа в п’ятах!

Праворуч дороги світло. Хата!

Я спинила Каруся біля дороги, а сама подалась у хату. Там була лише жінка і хлопчик — літ, може, дванадцяти. Я розказала їм про свою біду. Жінка поглянула на мене трохи зневажливо і кликнула:

— Валте, іди зміни тій пані колесо, коли сама не може!

— Як то, той малий хлопчик? — запитала я з сумнівом.