Карусь і ми - Софія Парфанович

Знайшовся дріт, Нусько згинає його й робить дуже зручний гачок. Довбає, штурхає, крутить і вертить. Ключі дзвонять, бряжчать і ховаються ще глибше…

Пан Юрій, що досі приглядавсь і подавав дуже спасенні ради, добув руки з кишень та, зайнявши місце Нуська, став маневрувати тим самим способом і таким же приладом. Овва, велика штука добути ключі?! Таж їх видно, тільки зачепити гачок за ланцюжок..

Працює, піт ллється з чола, ключі дзенькають і не дозволяють себе зловити. Мабуть, і вони злобні, люблять гратися з людьми. Так, як от ми, в хованки чи в «лапанку».

— Які ми дурні, які дурні! — заявляє врешті пан Юрій. — Таж вистачить заїхати на узбіччя, тоді перед авта опиниться в повітрі, легко буде сягнути рукою, відлучити болотник і…

Пан Юрій їде декілька кроків і уставляє віз передом до стрімкого схилу.

— Прошу, покладіть на Р. Тоді стоятиме! — раджу.

— Ого, то недобре! Краще покласти на R, то ще ліпше!

Те, що сталось упродовж наступних двох хвилин, могло б легко появитись на екрані в авантюрному фільмі.

Пан Юрій вийшов з авта, щоб принести свої кліщі — ними він відкручуватиме болотник. Я підійшла до Карусевого зламаного вуха. Карусь рушив з місця і, не зважаючи на те, що в ньому не було водія, що його мотор не діяв і що вказівна стрілка стояла на R, рушив не назад, а наперед! З гідністю самостійного та розумного мотора він покотивсь униз по стрімкому схилі.

— Ой, пане Юрку! Ой, Карусь!

Пан Юрій оглянувся — він ще не встиг був відійти п’ять кроків — і, замість бігти до Каруся, став утікати назад. Мабуть, оця вказівна стрілка відносилася до нього, а не до авта. Карусь же, злегковаживши собі оте R, біг по схилі. Як довго бігтиме і де розіб’ється на шматки?! — майнула думка. Бігти рятувати! Але як?!

Все це майнуло в голові за уламок секунди — той, якого потребував Карусь для своєї самостійної поїздки.

Трах! Глухий удар. Карусь спинився нагло в хмарі диму.

— Горить! Горить! Рятуйте! — закричала я.

Пан Юрій, що вже вспів очуняти й зорієнтуватись у становищі, опинився навіть біля мене.

— Ні, то не дим, то пил із сміття, в яке він в’їхав з розгону. Нічого йому не буде!

І дійсно, Карусь стояв гордовито, зарившись передом у купу сміття. Сміття вивозили до великої ями внизу, біля широкої калабані з застоялою зеленою рідиною. Туди спрямував свої кроки Карусь, послушний законові гравітації, і, безумовно, був би занурився в нечистоті, якби не оці по дорозі порозкидані купи сміття. Одна купа зберегла Каруся від неславної купелі в гноївці.

Нагорі зібралось трохи публіки і перше, що вона робила, був регіт. От, мовляв, задрав хвоста Карусь пані Софії і «дав драпака» в яму! Але добре порадив Юрій, нічого казати! Варт тільки знати, що він порадить тепер, щоб добути авто з ями.

— Смійтесь, смійтесь, та не дуже! Певно, що з носом у сміттю ніхто не виглядає пишно. Але ви подумайте тільки, що могло було статись, якби Юрій, замість іти по прилад, ліг був під авто, щоб майструвати згідно з своїм пляном! Смерть неминуча!

— Або, якби в авті хтось сидів, скажім — його власниця. Людина настрашиться і напевно зробить якусь помилку. Віз перекинувся б… людину кинуло б на скло, або грудьми об колесо, або…

Видумували, обговорювали, обмірковували. На щастя, Карусь сам знав, що зробити: з’їхав гладко вниз, сам собою керуючи, сам і зупинився без жадних гальм. Лукаво поглядав на свою паню, що, позбувшись переляку, таки опинилась біля нього.

— Карусю, чортів сину! — лаялась я. — Захотілось тобі стрімкого з’їзду? Маєш щастя, що нічого тобі не сталося, а то міг би розбитись на куски. Але тепер, прошу, покажи, як виїдеш нагору!

О, справа не проста! Карусь не лише не міг показати, але й не міг рушити й колесом. Спроба завести мотор кінчалась фуркотінням, туркотінням і стогнанням. При кожній спробі з-під коліс вибухала хмара сміття і розходився сморід.

Пан Юрій, що так добре й швидко вмів радити, і тепер не вмовкав.

— Зараз принесу важеля! Підважу перед, видобудемось із сміття, а тоді тільки позадкуємо й виїдемо.

Ага, позадкуємо, ага виїдемо! Права передня частина вже в повітрі. Тепер за розпорядженням Юрія я залажу до авта і з острахом надавлюю на педалю. А що, як віз таки зовсім перекинеться? Ні, він тільки нахиляється трохи. Лише настільки, щоб косо поглянути на мене.

— Чекайте, тепер треба піднести лівий бік!

— Тільки прошу вас: так, щоб, піднісши обидва боки, ви не перекинули Каруся зовсім зі мною! Але я пораджу вам тепер: даймо тому спокій! Бачу нагорі вантажника. Попросіть, щоб Петро з’їхав ним сюди та й витягнув нас ланцюгом.

Але пан Юрій впертий і певний свого автомобільного розуму: не треба, зараз виїдемо!

Обидві передні частини в повітрі, Карусь сидить у смітті на череві. Все ж він