Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Із засвіта ходжу сьогодні по двору, по вгороду, і згадую своє життя. Сини в мене тут хороші виросли, як дуби. Щастя було, але мало, усеньке життя робила. Скільки мої руки іно самої бульбочки перебрали? Переносили. Орала, сіяла... (Повторює). Орала, сіяла... І зараз... Решето з насінням винесу. Лишилося в мене насіння — фасолі, сонях, бурячки... Покидаю їх так, на голу земельку. Нехай живуть. І квіточки по двору розвію... А чи знаєш ти, як пахнуть космеї осінньої ночі? Найбільше перед дощем вони пахнуть. І пахучий горошок... Але настав такий час, що дарма рушити насіння, кинеш у землю, воно виросте, сили набере, але не для людини. Такий час... Бог дав нам знак... А в той день, коли Чорнобиль цей проклятий трапився, мені снилися бджоли, багато-багато бджіл. Летять і летять кудись. Рій за роєм. А бджоли — це на пожар. Земля загориться... Бог дав знак, що гостює чоловік на землі, він не вдома тут, а в гостях. У гостях ми тут... (Заплакала).
— Мамо, — покликав хтось із синів. — Мамо! Машина приїхала...
Монолог про тугу за роллю й сюжетом
«Понаписували вже десятки книжок... Зняли фільми. Скоментували. А подія однаково вища за нас, за будь-який коментар. Якось я почув, чи то прочитав, що проблема Чорнобиля стоїть перед нами передусім як проблема самопізнання. З цим погодився, це збіглося з моїми відчуттями. Я все чекаю, аби мені хто мудрий усе розтлумачив... Як тлумачать, просвіщають про Сталіна, про Леніна, більшовизм. Або товчуть без кінця: «Ринок! Ринок! Вільний ринок!» А ми — люди, виховані в світі без Чорнобиля, — живемо з Чорнобилем.
Я, власне, професійний ракетник, спеціаліст із ядерного палива. У Байконурі служив. Програми «Космос», «Інтер-космос» — то добрячий шмат мого життя. Прекрасний час! Дайош небо! Дайош Арктику! Дайош цілину! Дайош космос! Разом із Гагаріним увесь радянський світ злетів у космос, одірвався од землі... Ми всі! Я досі в нього закоханий! Прекрасна російська людина! Із прекрасною усмішкою! Навіть смерть його якась зрежисерована. Мрії про ширяння, політ, свободу... Прагнення кудись вирватися... Прекрасний був час! За сімейними обставинами перевівся я в Білорусь, тут дослужував. Коли приїхав, занурився в цей чорнобильський простір... Він мої почуття скориґував. Неможливо би було щось подібного уявити, хоч я й завжди мав до діла з найсучаснішою технікою, з космічною технікою. Важко поки що вимовити. Не піддається уяві... Щось... (Застановляється). А хвилину тому здалось було, наче вловив сенс. Хвилину тому... Тягне на філософію. З ким не заговори за Чорнобиль, усіх тягне на філософію.
Але я вам краще за свою роботу розкажу. Чим ми тільки не займаємося! Споруджуємо церкву. Чорнобильську церкву, на пошану Ікони Божої Матері «Взискування загиблих». Збираємо пожертви, провідуємо хворих і вмирущих. Пишемо літопис. Створюємо музей. Я був один час думав, що не впораюся, із моїм серцем, на такому місці. Дали перше доручення: «От тобі гроші, поділи їх на тридцять п’ять родин. На тридцять п’ять вдів, у кого чоловіки померли». Усі вони були ліквідатори. Треба справедливо. А як? У одної вдови — маленька дівчинка, хвора, у другої — двоє дітей, третя жінка сама хворіє, а та наймає квартиру, а ще в одної — четверо дітей. Серед ночі прокидався з думкою: «Як би нікого не обділити?» Думав і рахував, рахував і думав. Уявляєте... І таки не зміг... Роздали ми всім гроші порівну, за списком. Але мій витвір — музей. Музей Чорнобиля. (Мовчить). А часом мені здається, що тут не музей буде, а похоронне бюро. Я служу в похоронній команді! Сьогодні рано, не встиг пальта скинути, одчиняються двері, жінка з порога ридає, не ридає, а голосить: «Заберіть його медаль і всі грамоти! Заберіть усі пільги! Віддайте чоловіка!» Довго кричала. Покинула його медаль, покинула грамоти. Ну, лежатимуть вони в музеї під склом... Будуть на них дивитися... А крику, її крику ніхто, крім мене, не чув, тільки я, ті грамоти розкладаючи, згадувати буду...
Тепер-от умирає полковник Ярошук. Хімік-дозиметрист. Здоровенний був дядько — лежить паралізований. Жінка його перевертає, як подушку. Годує з ложечки... У нього каміння в нирках, треба роздробити, а в нас нема грошей заплатити за операцію. Ми — старці, існуєм на хто що подасть. А держава поводиться по-шахрайськи, вона цих людей кинула. Помре — назвуть його ім’ям вулицю, школу або військову частину, але то вже як помре... Полковник Ярошук... Ходив пішки по зоні й визначав межі максимальних точок зараження, тобто, чоловіка в повному розумінні вживали як біоробота. І він це розумів, але він ішов — від самої атомної станції й по розбіжному радіусу, по секторах. Пішки. З дозиметричними приладами в руках. Намацав «пляму» й рухається вздовж межі тої «плями», щоб точно нанести на мапу...
А солдати, що на самому даху реактора працювали? Всього на ліквідацію наслідків аварії було кинуто двісті десять військових частин, біля трьохсот сорока тисяч військовослужбовців. Саме пекло дісталося тим, хто чистив дах... Їм видавали свинцеві фартухи, але фон ішов знизу, там чоловік був неприкритий. Вони — в звичайних кирзових чоботях... У день по півтори-дві хвилини на даху. А потім їх звільняли з армії, давали грамоту й премію — сто рублів. І вони пропадали на безмежних просторах нашої батьківщини. На даху гребли паливо й реакторний ґрафіт, уламки бетону й арматури... Двадцять-тридцять секунд, щоб навантажити ноші, і стільки само, щоб скинути «сміття» з
