Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
І тепер-от живу з цим...»
«По телевізору раптом замелькали передачі...
Один із сюжетів: бабка надоїла молока, налила в банку, репортер підступається з військовим дозиметром, водить по банці... Іде коментар, що от, бачте, цілковита норма, а до реактора десять кілометрів. Показують річку Прип’ять... Купаються, загоряють... Удалині видно реактор і дим над ним клубами... Коментар: західні голоси сіють паніку, ширять навмисні наклепи про аварію. І знову з тим дозиметром — то до миски з юшкою його притулять, то до шоколадки, то до пончиків біля відкритого кіоска. Це було ошуканство. Військові дозиметри, які були тоді на озброєнні в нашій армії, не розраховані не перевірку продуктів, вони тільки міряють фон...
Така кількість брехні неймовірна, з якою в нас у свідомості пов’язується Чорнобиль, хіба що в сорок першому була... За Сталіна...»
«Хотіла народити з любові...
Ми первачка свого сподівалися. Чоловік хотів хлопчика, я — дівчинку. Лікарі мене вмовляли: «Рішайтеся на аборт. Ваш чоловік тривалий час був у Чорнобилі». Він — шофер, і його в перві дні туди призвали. Возив пісок і бетон. Але я нікому не вірила. Не хотіла вірити. Я читала в книжках, що любов може все перемогти. Навіть смерть.
Дитя вродилося мертве. І без двох пальчиків. Дівчинка. Я плакала: „Ну хай би в неї хоч пальчики були, вона ж дівчинка...“».
«Ніхто не розумів, що сталося...
— Я подзвонила до військомату, ми, медики, всі військовозобов’язані, запропонувала свою допомогу. Не пригадую прізвища, але звання було майор, відповів: «Нам треба молодих». Спробувала переконати: «Молоді лікарі, по-перше, не готові, а по-друге, на більшу небезпеку наражаються, молодий організм вразливіший на радіацію». Відповідає: «У нас наказ — брати молодих».
Пригадую... У хворих стали кепсько гоїтися рани. Ще... Той перший радіоактивний дощ, після якого пожовкли калюжі. Стали жовтими на сонці. Тепер цей колір завжди бентежить. З одного боку, свідомість виявилася ні на що подібне не приготована, а з другого — ми ж найкращі, найвинятковіші, у нас така велика країна. Мій чоловік, із вищою освітою людина, інженер, він преповажно мене запевняв, що це терористичний акт. Ворожа диверсія. Ми так думали... Ми так були виховані... Але я згадувала, як їхала в поїзді з одним господарником, і він мені розказував про будівництво Смоленської атомної станції: скільки цементу, дощок, цвяхів, піску пливло з об’єкту на ближні села. За гроші, за пляшку водки...
У селах... На заводах... Виступали працівники райкомів партії, їздили, спілкувалися з народом. Але жоден із них не в змозі був відповісти на питання, що таке дезактивація, як убезпечити дітей, які коефіцієнти переходу радіонуклідів у харчові ланцюжки? Про альфа-, бета- й гамма-частинки, про радіобіологію, іонізуючі випромінювання, не кажучи вже про ізотопи. Для них це були речі потойбічні. Вони читали лекції про героїзм радянських людей, символи військової звитяги й підступи західних спецслужб...
Узята слово на партзборах: де професіонали? Фізики? Радіологи? Мені пригрозили, що одберуть партквитка...»
«Багато було скоропадливих смертей. Наглих...
Моїй сестрі боліло серце. Коли вона почула про Чорнобиль, як підказало їй: «Ви це переживете, а я — ні». Через кілька місяців померла. Лікарі нічого не пояснили. З її діагнозом ще довго можна було жити...
Розповідають... У старих жінок з’являлося молоко в грудях, як у породіль. Медичний термін для цього явища — релаксація. А для селян? Божа кара... Сталося таке з бабцею, що жила самітньо. Без чоловіка й без дітей. Збожеволіла. Ходила по селу й колисала що-небудь на руках, візьме поліно чи дитячий м’ячик, у хустку вкутає... Люлі-люлі... Гойда-да...»
«Я боюся жить на цій землі...
Дали мені дозиметра, а нащо він мені здався? Поперу білизну, вона в мене білюсінька — дозиметр дзвенить. Їсти зварю, пирога спечу — дзвенить. Постелю ліжко — дзвенить. Нащо він мені? Годую дітей і плачу. «Чого ти, мамко, плачеш?»
Двойко діток, двойко хлопчиків. Увесь час із ними по лікарнях. Старшенький: чи то хлопчик, чи дівчинка. Лисенький. Я — і до професорів із ним, і до бабів. До знахурок, шептух. Найменший у класі. Бігать йому не можна, гратися, як хто ненароком ударить — кров піде, він може вмерти. Болість крови, я її й не вимовлю. Лежу з ним у лікарні й думаю собі: «Умре». Потім дойшло, що так думать не можна, бо смерть почує. Плакала в туалеті. Усі мами в палатах не плачуть, а в туалетах, у ванні. Вертаю весела:
— Вже в тебе щічки порожевшали. Видужуєш.
— Мамочко, забери мене з лікарні. Я тута вмру. Тут усі вмирають.
Де мені плакать? У туалеті? А там черга... Там усі такі, як я...»
«На радавницю... На проводи...
Нас пускають на цвинтар. На гробки... А на свої обійстя заходить, міліція наказувала, не можна. На вертольотах вони над нами літають. Дак ми хоть іздалеку на наші хати подивимося... Перехрестимо їх...
Привезу гілку бузку з рідного місця, і вона рік у мене стоїть...»
«Розкажу вам, що таке наша людина. Радянська...
У «брудних» районах. Перші роки закидали крамниці гречкою, китайською тушонкою, і люди тішилися, хвалилися, що нас, мовляв, тепер звідси не виженеш. Нам тут добре! Ґрунт бруднився нерівномірно, в одному колгоспі й «чисті» поля, і «брудні». Тим, хто на «брудних», платять більше, і всі просяться туди... На «чисті» їхать відмовляються...
Був у мене оце недавно в гостях брат із Далекого Сходу. «Ви, — каже, — тут як «чорні ящики». Люди-ящики...» «Чорні ящики» єсть на кожнім літаку, в них записується вся інформація про політ. Коли з літаком аварія сталася — шукають «чорні ящики»...
Гадаємо собі, наче ото живемо, як усі... Ходимо, працюємо... Любимося... Ні! Ми інформацію записуємо для майбутнього!»
«Я — дитячий лікар...
У дітей усе інакше, ніж у дорослих. У них, наприклад, нема поняття, що рак — це смерть. Не виникає в них такого образу. Вони все про себе знають: діагноз, назви всіх процедур, ліків. Більше од своїх мам знають. А їхні ігри? Бігають по палатах одне за одним і кричать: «Я — радіація! Я — радіація!» Мені здається, що коли вони вмирають, у них
