Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
У мене сини хороші, і невістки ласкаві. І онуки. Але з ким ти в городі на вулиці заговориш? Чужина. Пусте для серця місце. Що згадаєш із чужими людьми? Я в ліс любила ходить, ми з лісу жили, там завжди в кумпанії. При людях. Тепер у ліс не пускають... Міліція стоїть, радіяцію стереже...
Два годи... Присяйбо! Два годи сини мене прохали: «Мамо, збирайтеся в город». І накінець та вмовили. Накінець... Такі добренні в нас місця, кругом ліси, озера. Озера чисті, з русалками. Старі люди розповідали, що дівчатка, которі рано померли, русалочками живуть. Одіж їм на кущах лишали — сорочки жіночі. На кущах і на мотузочку в житі вивішували. Вони вийдуть із води й житом бігають. А чи віриш ти мені? Колись люди в усе вірили... Слухали... Тоді телевізора не було, ще не придумали. (Сміється). О-о-о... Красива в нас земля! Ми тут жили, а наші діти тут жить не будуть. Нє-є-є... Я люблю цю пору... Сонейко високо на небо злізло, пташки повернулися. Зима надокучила. Увечері з хати не вийдеш. Дикі кабани по селу гасають, як по лісі. Бульбочку перебрала... Хотіла цибулю посадити... Треба щось робить, бо не будеш сидіти склавши руки й чекати смерти. Тоді вона довіку не прийде.
А, згадаю, донечко... Про домовика... Він у мене давно живе, точно не знаю — де, але виходить з-під печі. У чорному вбранні, в чорному картузі, а ґудзики на костюмі блищать. Тіла нема, а він іде. Я один час була думала, що це мій хазяїн до мене навідується. О-о-о... Аж ні... Домовичок... Сама живу, нема до кого заговорити, то я вночі йому день свій переповідаю: «Вийшла раненько... Так же сонечко сяє, що я стала й дивуюся на землю. Радуюсь. Таке щасливе було моє серце...» А от треба їхать... Покидати свій край... У вербну неділю вербу я завжди рвала. Батюшки нема, то я ходила до річки й там сама святила. На ворота виставляла. У хату вносила, гарно прибирала. Понатикаю в стіни, двері, стелю, під стріху покладу. Ходжу й приказую: «Щоб ти, вербичко, врятувала мою корівку. Щоб жито вродило й були яблука. Курчата виводилися й гуси неслися». Треба так ходити й довго приказувати.
Раніше ми весну весело стрічали... Ігри водили. Співали. Починали з того дня, коли перший раз на луг хазяйки корів пускали. Треба відьом прогнати... Щоб відьми корів не псували, не здоювали молоко, бо вони тоді біжать додому видоєні. І переполохані. Ти запам’ятовуй, може, воно ще все повернеться, про те написано в церковних книгах. Коли в нас служив батюшка, він читав. Життя може кінчитися, а потім почнеться спочатку. Слухай далі... Мало хто вже пам’ятає, мало хто тобі розкаже. Перед першою чередою... Треба розстелити на дорозі білу скатертину, нехай вона по ній пробіжить, а слідом пастушки підуть. Будуть вони йти зі словами: «Зла відьмо, гризи тепер камінь... Землю гризи... А ви, корівки, будете спокійно ходити по лугах, по болотах. Нікого не боятися — ні чоловіка лихого, ні звіря лютого». Навесні не сама трава з землі повзе, а все повзе. Усяка погань. А ховається вона в темному місці, у хаті по кутках. У хліві, де тепло. Вуж з озера у двір приповзе, а вранці пластається по росі. Чоловіку треба боронитися. Добре землю з мурашника біля хвіртки закопати, а найпевніше — старий замок коло воріт. Замкнути всім гадам зуби. Писка. А земелька? Вона не тільки плуга й борони просить, їй теж захисту треба. Від злих духів. Поле своє треба обійти двічі, йти й наговорювати: «Сію-сію, посіваю... Сподіваюся врожаю. І щоб миші зерна багацько не їли...»
Що тобі ще пригадати? Лелеці, а по-нашому буслу-бузьку, теж навесні треба вклонитися. Сказати спасибі за те, що прилетів на старе місце. Бусел від пожежі боронить, дітей малих приносить. Кличуть його: «Кльо-кльо-кльо... Бузьку, до нас! До нас!» А молодята, які недавно побралися, окремо просять: «Кльо-кльо-кльо... Щоб нам любилось і кохалось. А дітки росли гладенькі, як верба».
А на Великдень усі красили яйця... Червоні, сині, жовті яйця. А у кого хтось помер у хаті, одне чорне яйце. Жалобне. На печаль. А червоне — на любов, синє — щоб жити довго. О-о-о! Як я... Живу й живу. Усе вже знаю: і що буде навесні, і що вліті... Восени й узимку... А нащо живу? Дивлюся на світ... І не скажу, що не тішуся. Донечко... А ось це теж послухай... Покладеш на Великдень червоне яйце у воду, воно полежить, ти тоді вмивайся. Лице буде гарне. Чисте. Захочеш, щоб хтось із твоїх приснився, хто помер, піди на могилку й покачай яйцем по земельці: «Мамочко моя, прийди до мене. Пожалітися хочу». І розкажеш їй усе. Своє життя. І якщо чоловік зобижає, вона дасть пораду. Перед тим як качати, подерж яйце в руках. Заплющ очі й подумай... Могилок не бійся, це коли везуть небіжчика, то страшно. Зачиняють вікна, двері, щоб смерть не влетіла. Вона завжди в білому, вся в білому і з косою. Я сама не бачила, а люди донесли... Хто з нею стрічався... Треба не потрапити їй на очі. Сміється: «Ха-ха-а-а...»
Я йду на могилки, то дві яйці несу: червоне й чорне. Одне в жалобній барві. Сяду біля чоловіка, там на пам’ятнику його фотографія, не молода й не стара, гарна фотографія: «Прийшла, Андрію. Давай поговоримо». Новини всі перекажу. І хтось мене покличе... От звідкись голос пролетить: «Ех, бариня-судариня...» Провідала Андрія, йду до донечки... Донечка померла в сорок років, цей рак до неї заліз, куди ми її не возили, нічого не помогло. Молодою лягла в земельку... Красивою... На тому світі теж усяких треба: і старих, і молодих. І гарних, і поганих. Навіть маленьких. А хто цих туди кличе? Ну що вони там можуть про цей світ розказать? Не розумію... Я не розумію, але й мудрі люди
