Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

Є речі, яких у нас обговорювати не заведено, слов’янська сором’язливість. Ну, мусите знати... Таку книжку пишете... У тих, хто працював на реакторі або в безпосередній до нього близькості, як правило, вражається... схожий симптом у ракетників, це діла звісні... як правило, вражається сечостатева система. Мужське... У нас про це вголос не мовиться, не заведено... Я раз супроводив англійського журналіста, він підготував дуже цікаві питання. Якраз на цю тему, його цікавила людська сторона проблеми. Що після всього з людиною — вдома, в побуті, в інтимі? Тільки ні одної відвертої розмови не вийшло. Попросив він зібрати, наприклад, вертольотчиків. Побалакати в чоловічому гурті... Вони приїхали, дехто вже пенсіонер у тридцять п’ять — сорок років, одного привезли зі зламаною ногою, в нього старечий перелом, тобто під дією радіації кості м’якнуть. Його привезли... Англієць питає: як ви тепер у родині, зі своїми молодими дружинами? Вертольотчики мовчать, вони прийшли розповідати, як робили по п’ять вильотів на добу. А тут... За жінок? За таке... Давай він їх по одному витягати... Відповідають одностайно: здоров’я нормальне, держава цінує, у родині любов... Жоден... Жоден із них не відкрився... Вони пішли собі, а я відчуваю, він пригнічений: «Тепер розумієш, — каже, — чого вам ніхто не вірить? Ви самі себе дурите». А зустріч ця відбувалася в кав’ярні, обслуговували дві гарненькі офіціантки, вони вже все зі столів приймають, він їх і питає: «А ви мені можете на кілька питань відповісти?» І ці дівчата йому все й виклали. Він: «Ви хочете вийти заміж?» — «Авжеж, тільки не тут. У нас кожна мріє вийти за іноземця, щоб народити здорову дитину». Тоді сміливіше: «Ну, а є у вас партнери? Як вони? Ви з них задоволені? Ви розумієте, що я маю на думці?» — «Отут сиділи з вами хлопці, — сміються ті, — вертольотчики. Під два метри. Медалями брязкали. Вони для президій добрі, але не для ліжка». Уявляєте... Сфотографував він цих дівчат, а мені повторив ту саму фразу: «Тепер розумієш, чого вам ніхто не вірить? Ви самі себе дурите».

Поїхали ми з ним у зону. Відома статистика: довкола Чорнобиля — вісімсот могильників. Він сподівався на якісь фантастичні інженерні споруди, а воно звичайні ями. Лежить у них «рудий» ліс, вирубаний круг реактора на сто п’ятдесят гектарів (у перші два дні після аварії сосни й ялини поробилися червоні, а згодом поруділи). Лежать тисячі тонн металу й сталі, дрібні труби, спецодяг, бетонні конструкції... Він показав мені знімок із англійського журналу. Панорамний. Згори. Тисячі одиниць автотракторної й авіаційної техніки... Пожежні машини й машини швидкої допомоги... Найбільший могильник біля реактора. Він хотів його зняти — вже тепер — через десять років. Обіцяли йому за цей знімок великі гроші. І от ми з ним кружляємо, кружляємо, і нас один начальник відсилає до другого — то мали нема, то дозволу. Крутилися, аж поки до мене не дійшло: нема цього могильника, не існує більше в дійсності, лише в звітах самих, давно розцупили по базарах, на запчастини по колгоспах і своїх дворищах. Розікрали, вивезли. Англієць цього втямити не міг. Не повірив! Коли я сказав йому всю правду, він не повірив! І я тепер, навіть найсміливішу статтю читаючи, не вірю, усе десь у підсвідомості думка крутиться: «А раптом і це брехня? Чи так, побрехенька». Згадати трагедію стало загальником... Кочовим штампом! Страшилкою! (Закінчує з розпукою і надовго замовкає).

Волочу все в музей... Стягую. Але, бува, думаю собі: «Кину! Втечу!» Ну, як його витримати?!

Мав я розмову з молодим священиком...

Ми стояли над свіжою могилою старшини Саші Гончарова... Із тих, хто був на даху реактора. Сніг. Хвища. Негода люта. Священик править панахиду. Читає молитву. Простоволосий. «Ви наче й не відчували холоду?» — спитав я опісля. «Ні, — відповів він, — у такі хвилини я всемогутній. Жоден церковний обряд не дає мені стільки наснаги, як панахида». Я це запам’ятав — слова людини, яка завжди близько смерти. Не раз питав іноземних журналістів, що до нас приїздять, чимало вже по кілька разів, чому вони їдуть, просяться в зону? Безглуздо було б думати, ніби єдино задля грошей чи кар’єри. «Нам у вас подобається, — признавалися, — дістаємо тут потужний енергетичний заряд». Уявляєте... Несподівана відповідь, що? Для них, мабуть, наші люди, їхні почуття, світ — щось іще не звідане. Загадкова руська душа... Самі ми теж полюбляємо випити й сперечатися про це на кухні... Один мій друг якось сказав: «Ось станемо ситими. Розучимося страждати. Кому ми будемо цікаві?» Я не можу забути цих слів... Але я не з’ясував, що ж іншим у нас подобається: ми самі? Чи те, що про нас можна написати? Через нас — зрозуміти?

Що це ми все довкола смерти крутимося?

Чорнобиль... Іншого світу ми вже мати не будемо. Спочатку, коли ґрунт із-під ніг нам видирали, то вихлюпували цей біль навпростець, а тепер прийшло розуміння, що іншого світу нема й податися нема куди. Відчуття трагічної осілости на цій чорнобильській землі, зовсім інакше світовідчуття. З війни приходить «втрачене» покоління... Згадаймо Ремарка? А з Чорнобилем живе — «розгублене» покоління. Стеряне. Ми розгубилися... Незмінним лишилось — тільки людське страждання. Наш єдиний капітал. Нерозмінний!

...Я додому приходжу... Після всього. Жінка мене слухає... А потім каже тихо: «Я тебе люблю, але сина тобі не віддам. Нікому його не віддам. Ні Чорнобилю, ні Чечні... Нікому!» У ній уже оселився цей страх...»

Сергій Васильович Соболєв,

заступник голови правління

Республіканської асоціації

«Щит Чорнобиля»

Народний хор

Клавдія Григорівна Барсук, дружина ліквідатора, Тамара Василівна Білоока, лікар, Катерина Федорівна Боброва, переселенка з міста Прип’яті, Андрій Буртис, журналіст,