Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Але це вже не мої питання... Ваші... Це питання культури. Ментальности. Усього нашого життя.
Тут мовчать... Мовчать мої опоненти... (Замислилась).
Хочеться помріяти... Про те, що невдовзі чорнобильську станцію закриють. Знесуть. А майданчик під нею перетворять на зелений моріжок...»
Слава Костянтинівна Фірсакова,
доктор сільськогосподарських наук
Монолог біля закритої криниці
Через весняне бездоріжжя я насилу дісталася старого хутора. Наш битий життям міліцейський уазик заглух остаточно — на щастя, вже біля садиби, обсадженої широкими дубами й кленами. Приїхала я до відомої на Поліссі піснярки й казкарки — Марії Федотівни Величко.
У дворі зустріла її синів. Знайомимося: старший Матвій — учитель, молодший Андрій — інженер. Весело заводять розмову, з’ясовується, всі збуджені грядущим переїздом.
— Гість — у двір, а хазяйка з двору. Забираємо маму в місто. Машину чекаємо... А ви яку книжку пишете?
— Про Чорнобиль?
— Про Чорнобиль нині згадувати цікаво... Я стежу, що пишуть у газетах на цю тему. Книжок поки що мало. Мені, як учителю, треба це знати, а нас ніхто не вчить, як говорити про це з нашими дітьми. Мене хвилює не фізика... Я викладаю літературу, то мене хвилюють такі питання... Чому академік Лєґасов, один із тих, хто керував роботами з ліквідації аварії, наклав на себе руки. Повернувся додому в Москву й застрелився. А головний інженер атомної станції збожеволів... Бета-частинка, альфа-частинка... Цезій, стронцій... Вони розпадаються, розмиваються, переносяться... А що з людиною?
— А я — за прогрес! За науку! Ніхто з нас уже не відмовиться від електричної лампочки... Страхом почали торгувати... Продають чорнобильський страх, тому що в нас більше нічого нема, що б можна продать на світовому ринку. Новий товар — продаємо свої страждання.
— Переселили сотні сіл... Десятки тисяч людей... Велику селянську Атлантиду... Вона розпорошилася по колишньому Радянському Союзу, не збереш її вже назад. Не врятуєш. Цілий світ ми втратили... Такого світу більше не буде, він не повториться. От послухайте нашу маму...
Несподівана розмова, що почалась так серйозно, на жаль, урвалася. Чекала нагальна робота. Я розуміла: тут назавжди покидають рідний дім.
Але вже з’явилася на порозі господиня. Обняла, як рідну. Поцілувала.
— Донечко, я тут сама дві зимі зимувала. Люди не прибивалися... А звірі забігали... Лисиця раз заскочила, побачила мене й здивувалась. Зимою й день довгий, і ніч як життя, то й заспівала б тобі, і казок наплела. Старій людині нудно жить, балачка — це її робота. Колись до мене зі столиці студенти приїжджали, на магнітофона записували. А було це давно... До Чорнобиля...
Що тобі розказать? Хіба вспію... Днями на воду ворожила, і показало мені на дорогу... Виривається з земельки наш корінь. Діди, прадіди тут жили. У лісах тут появилися й міняли одне другого вік за віком, а тепер час такий настав, що біда жене зі своєї землі. Такої біди і в казках нема, я не знаю. О-о-о...
А, згадаю тобі, донечко, як ми в дівоцтві ворожили... Гарне згадаю... Веселе... Як моє життя тут починалося... У мами з татом весело до сімнадцяти год, а там тр’а заміж збиратися. Судженого-рядженого кликати, а по-нашому гукати. Вліті ворожили на воду, а зимою на дим — куди дим із комина поверне, у ту сторону й заміж візьмуть. Я любила ворожити на воді... На річці... Вода, вона найперша на землі була, вона все знає. Може підказать. Пускали по воді свічки, лили віск. Свічка попливе — то любов близько, а потоне — на сей год дівкою лишишся. Дівувати будеш. Де вона, доля? Де моє щастя? По-всякому ворожили... Брали люстро й ішли в лазню, сиділи там ніч, а якщо в люстрі хто покажеться, то треба зразу його на стіл, бо ще чорт вискочить. Чорт любить через люстро приходити... Звідти... Ворожили на тіні... Над шклянкою води палили папір і видивляли тінь на стіні. Покажеться хрест — на смерть, а церковна баня — на весілля. Хто плаче, а хто всміхається... Кому яка доля... На ніч знімали взувачку й один черевик під подушку клали. Прийде вночі суджений, буде роззувати, а ти на нього подивишся — і який він із себе запам’ятаєш. До мене хтось другий приходив, не мій Андрій, хтось високий, білий з лиця, а мій Андрій був невисокий собі, брови мав чорні й усе сміявся: «Ех, бариня-судариня... Моя ти бариня...» (Сміється). Прожили ми з ним шістдесят годочків... Трьох дітей у світ пустили... Нема діда... На гробки сини віднесли... Перед смертю мене востаннє поцілував: «Ех, бариня-судариня, сама останешся...» Що знаю? Довго живеш — і життя забувається, і любов забувається. О-о-о... Присяйбо! Ще в дівоцтві закладали гребінця під подушку. Коси розплетеш і так спиш. Прийде суджений-ряджений уві сні. Попросить води напитися або коня напоїти...
Наоколо криниці мак сипали... Кружка... А під вечір зберемося й гукаємо в криницю: «Доле, у-у-у! Доле, го-о-о!» Луна йшла, за нею вгадували, кому що. Я й тепер оце хотіла до криниці піти... Запитати свою долю... Хоч уже й небагацько мені тої долі осталося. Крихточки. Сухе зерня. А всі криниці в нас солдати позакривали. Забили дошками. Мертві криниці... Зачинені... Осталась тільки залізна колонка біля колгоспної контори. Була в селі знахарка, вона й на долю ворожила, дак та до
