Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Я приїжджав із поїздок... Був переповнений. Розповідав... Моя дружина, вона за освітою лінгвіст, доти ніколи не цікавилася політикою, як і спортом, а тут постійно ставила мені те саме питання: «Що ми можемо? Що далі робити?» І ми взялися за справу, з погляду здорового глузду неможливу. На щось таке наважитись людина здатна в хвилини потрясіння, повного внутрішнього розкріпачення. А тоді був такий час... Ґорбачовський час... Час надій! Віри! Ми вирішили рятувати дітей. Відкрити світові, в якій небезпеці живуть білоруські діти. Просити допомоги. Кричати. Калатати в усі дзвони!! Влада мовчить, вона зрадила свій народ, ми мовчати не будемо. І... Швидко... Дуже швидко... Зібралося коло вірних помічників та однодумців. Паролем було: «Що читаєш? Солженіцина, Платонова... До нас...» Працювали по дванадцять годин на добу. Треба придумати назву нашій організації... Варіантів перебрали десятки, зупинилися на найпростішому — фонд «Дітям Чорнобиля». Зараз уже не пояснити, не уявити наших сумнівів... Суперечок... Наших страхів... Таких фондів, як наш, уже безліч, а десять років тому ми починали першими. Перша громадянська ініціатива... Ніким згори не санкціонована... Реакція у всіх чиновників була однакова: «Фонд? Який фонд? У нас для цього є міністерство охорони здоров’я».
Як я тепер розумію... Чорнобиль вивільняв нас... Училися бути вільними...
У мене перед очима... (Сміється). У мене це перед очима завжди... Перші рефрижератори з гуманітарною допомогою в’їхали у двір нашого будинку. На домашню адресу. Я дивився на них із вікна своєї квартири й не уявляв: як усе це розвантажити, де зберігати? Добре пам’ятаю, що машини були з Молдавії. Сімнадцять-двадцять тон із соками, фруктовою сумішшю, дитячим харчуванням. Уже тоді просочувалася чутка: щоб вивести радіацію, треба більше фруктів, саме цей м’якуш споживати. Обдзвонив друзів — хто на дачі, хто на роботі. Почали розвантажувати вдвох із дружиною, але поступово, один по одному виходили з нашого будинку люди (все-таки дев’ятиповерхівка), зупинялись випадкові перехожі: «Що за машини?» — «Допомога для чорнобильських дітей». Кидали свої справи, ставали до роботи. До вечора машини розвантажили. Вантаж порозпихали по підвалах і гаражах, домовилися з якоюсь школою. Сміялися потім із себе... А коли повезли цю допомогу в заражені райони... Стали роздавати... Зазвичай люди збиралися в школі або в Будинку культури. У Вєтковському районі... От що мені зараз у пам’яті зринуло... Один випадок... Молода сім’я... Вони отримали, як і всі, баночки дитячого харчування, пакети з соками. І чоловік сів і заплакав. Ці баночки, ці пакети не могли врятувати його дітей, можна махнути рукою — дурниця! Але він плакав, бо, виявляється, їх не забули. Про них хтось пам’ятає. Отже, є надія.
Відгукнувся цілий світ... Наших дітей погодилися брати на лікування в Італії, Франції, Німеччині... Авіакомпанія «Люфтганза» перевезла їх до Німеччини власним коштом. Серед німецьких льотчиків провели конкурс, довго їх добирали. Полетіли найкращі льотчики. Коли діти йшли до літаків, впадало в око, що вони всі бліді-блідесенькі. Тихі-тихесенькі. Траплялися й курйози... (Сміється). Батько одного хлопчика вдерся до мене в кабінет і вимагав повернути документи його сина: «У наших дітей там будуть брати кров. Ставити над ними експерименти». Звичайно, пам’ять про ту страшну війну ще не вмерла... Народ пам’ятає... Але тут ще й інше: ми довго жили за дротом. У соціалістичному таборі. Боялися іншого світу... Не знали його... Чорнобильські мами й тати — це ще одна тема. Продовження розмови про нашу ментальність... Радянську ментальність. Упав... Розвалився Радянський Союз... А всі ще довго чекали помочі від великої й могутньої країни, якої вже не було. Мій діагноз... Хочете? Суміш в’язниці й дитсадка — ось що таке соціалізм. Радянський соціалізм. Людина віддавала державі душу, совість, серце, а натомість отримувала пайок. Тут уже кому як пощастить — у кого великий пайок, а в кого маленький. Одне незмінне — видають його навзамін душі. Найбільше ми боялися, щоб наш фонд не почав займатися роздаванням оцього пайка. Чорнобильського пайка. А люди вже звикли чекати й нарікати: «Я — чорнобилець. Мені положено, бо я — чорнобилець». Як я тепер розумію... Чорнобиль — це велике випробування ще й для нашого духу. Для нашої культури.
Першого року відправили за кордон п’ять тисяч дітей, другого — вже десять, третього — п’ятнадцять...
А ви говорили з дітьми про Чорнобиль? Не з дорослими, а з дітьми? У них бувають несподівані міркування. Мені, як філософу, завжди цікаво. Наприклад... Одна дівчинка мені розповідала, як їхній клас послали восени вісімдесят шостого року в поле... на буряки й моркву. Скрізь їм попадалися дохлі миші, і вони сміялись: от вимруть миші, жуки, хробаки, а потім почнуть вимирати зайці, вовки. За ними — ми. Люди помруть останніми. Далі фантазували, яким буде світ без звірят і птахів. Без мишей. Якийсь час житимуть самі люди. Без нікого. Навіть мухи перестануть літати. Їм було по дванадцять-п’ятнадцять років. Так вони уявляли собі майбутнє.
Розмова з іншою дівчинкою... Вона поїхала в піонерський табір і там подружилася з хлопчиком. «Такий хороший хлопчик, — згадувала вона, — весь час ми були разом». А потім його друзі сказали йому, що вона з Чорнобиля — і більше він до неї жодного разу не підійшов. Із цією дівчинкою ми навіть листувалися. «Тепер, коли я думаю про своє майбутнє, — писала вона, — я мрію, що закінчу школу й поїду кудись далеко-далеко, де ніхто не знатиме, звідки я. Там мене хто-небудь покохає. І я все забуду...»
Записуйте, записуйте... Так... Так! Усе зітреться з пам’яти, зникне. Я шкодую, що не записував... Іще одна історія... Приїхали в заражене село. Біля школи діти грають у м’яча. М’яч закотився в клумбу з квітами, діти обступили її, ходять навколо, але дістати м’ячик бояться. Спочатку я навіть не второпав, у чому річ, теоретично знав, але я
