Карусь і ми - Софія Парфанович
— За що? — питаю його.
— Ви, — каже, — бльокуєте схрещення.
Я просилася.
— Ми ж висунули тільки ніс поза лінію.
Але він був невблаганний. Ще й сказав:
— Коли не знаєте, як повертати, не пускайтесь на дороги!
Що було робити? Погрозив, що відбере дозвіл на їзду, як буду з ним сперечатись. Треба було заховати квиток у кишеню і їхати далі — звичайно, опісля заплатити п’ять доларів.
Можливо, що Карусь забув цю пригоду. Ми, люди, і то забуваємо, а що вже машини! Питання, чи вони взагалі мають пам’ять. Щоправда, компутор має чудову пам’ять — кращу, як людина. Він просто непомильний. Але від авта до компутора далека чи теж інша дорога.
Біжимо по швидкій дорозі, Карусь котиться рівно й тихо, наче м’яч. Я думаю собі щось. Може якісь спогади виринають з минулого. Якась туга на довгих самітних дорогах. Але її проганяю: нам нічого сумувати! Їдемо на Діброву, на дозвілля. Щоправда, лише на кілька днів, але ж там соняшно-зелено і голубо-водяно. Там відпочинок.
Швидко ми минули порозкопувані дороги між сьомою і восьмою милею. Там будують нову дільницю. Там народжується місто. Колись буде дуже гарно. Але тепер вали глини, купи каміння, машини, що мішають цемент, мішки і ще раз мішки, вантажники, повні й порожні, екскаватори й підойми, свердли, довбні — хто його знає, що воно таке. Але з його допомогою прокладають і вимощують дороги.
Великі і зелені орієнтаційні таблиці, мерехтливі світла, чорний асфальт. Ось ми вже й на швидкій дорозі, що сполучає Дітройт із столицею области — Лянсінґом. Написано: «Направо — Фармінґтон, просто — Лянсінг». Назва Лянсінґ милозвучна. Нагадує танець і молоді літа. Елегантний танець на французьких королівських дворах, пані в кринолінах з віяльцями й букетами, панове в кольорових фраках…
… Лянсіер — чудовий танець, в ньому не один коханець…Не можу пригадати собі, що далі. Їдемо й їдемо і завжди на схрещеннях напис: «До Лянсінґу — просто». Я силкуюсь пригадати собі, що далі, і не можу. Але Карусеві байдуже, і пісенька аж ніяк його не цікавить. Він знає свій танець, і для нього музика — гомін доріг.
Ось ми залишаємо швидку дорогу. Ми з’їхали з неї круглим виїздом, що його я називаю «вухом». Тепер часинку ми їхатимемо сільськими дорогами і приглядатисьмемо з цікавістю, що нового на присілку міста Брайтон.
Кілька літ тому їхалося «двадцять трійкою» кільканадцять миль. Дорога звичайна, та ще й швидкість на ній — сімдесят миль.
То була для нас перша дальша поїздка в околицю. По широкій однонапрямній, що була тоді ще нова, нам пішло, як по маслі. Не зле їхалось теж по «двадцять трійці». Але біда була он у чому: я боялася.
Велика швидкість авт, що їхали з протилежної сторони, лякала мене на цій вузькій дорозі. Мені здавалося, що авта їдуть просто на нас або принаймні зачеплять нас боком. Я воліла не дивитися на них, а радше на дорогу. Що буде, те й буде! До того ж смеркалося. А вже найгірше: я не знала, де виїзд з цієї великої дороги на малу м’яку сільську Малтбі. Я знала тільки, що біля неї стоять два стрункі дерева. Мало ж то дерев при дорозі? Сам же виїзд захований серед придорожніх хащів.
Ми обидвоє з Карусем бігли швидко, бо за нами гналися інші авта, ще й трубили. А тут треба ще й розглядатися за отими деревами.
Он вони! Ми майже проскочили повз них. В останній «частині моменту» — є такий вислів серед водіїв — Карусеві вдалося попасти передніми колесами у виїзд, але задні з більшою частиною воза були ще на дорозі. Нагло — удар! Мене кинуло вперед, а Каруся — скісно на виїзну дорогу…
Струс приголомшив мене. Коли я очуняла, стала усвідомляти, що сталося. А сталося страшне! Лівий бік Каруся ззаду погнутий, потовчений, покручений. Повідпадали блискучі хромові листівки, погнулось віко багажника. Він зяяв отвором. Один удар — і з мого красеня вийшла стара кальоша!
Ще гірше повелося тому, що їхав за мною: цілий перед його авта зруйнований, з холодильника тече вода, мотор не працює взагалі.
Що далі, не мушу докладно розказувати. Самі знаєте. Там поліція, опис випадку… Кінець-кінцем мені казали їхати, але авто мого послідовника поволокла тяглова машина. Воно вже не могло саме їхати.
Я почувалася препогано! Не лиш тому, що струс розбурхав мої нерви і пошкодив спину, але передусім тому, що Карусь зазнав такого пошкодження. Такий гарний, блискучий, новий і молодий, виглядав тепер, як старий потовчений горщок — тільки викинь на смітник! І хто, вже на Діброві, проходив, то розглядав його
