Карусь і ми - Софія Парфанович

То були погані переживання, і я їх ніколи не забуду.

Щождо пошкоджень авт, то мене виправдали, бо, за законом, відповідає той, що наїде на другого ззаду. Він завжди мусить бути готовий спинити свій віз без уваги на те, яку б дурницю не зробив той, що їде попереду нього.

Забезпеченева спілка того, що нас ударив, покрила кошти направи Каруся. Щойно, коли він став знову гладкий, гарний і веселий, я трохи заспокоїлась. Але мені здається, що він уже ніколи не був такий молодий, безжурний і гарний, як перед тим. Певно він ніколи не забув того випадку.

Не забула й поліція. Моя реєстраційна карта обтяжена ним, і той гріх я маю й матиму на своїй совісті. Через нього викинуло мене з своїх членів ААА, бо воно любить тільки певних і добрих водіїв. Довелося шукати іншого забезпечення…

Але тепер на новій швидкій однонапрямній «двадцять трійці» з гарним написом «Дорога Лі» нам уже таке не трапиться. Ми здалеку бачимо зелену табличку з білим написом і повертаємо направо. Тут уже зменшуємо швидкість і в’їздимо на останній кусок нашої дороги. Проїздимо присілок Брайтону і розглядаємося, що нового там сталося. Ні, змін не видно. Ті самі два дімки з великим написом «На продаж», будинок мирового судді та школа. Вона завжди порожня — може тому, що ми їздимо на Діброву влітку. І не бачили ми ніколи, щоб хтонебудь приходив до судді.

А й справді, яке його завдання? Чи він мирить розсварених сусідів? В Україні в такому випадку йшли до війта або священика. Та найчастіше ладнали справу самі. Не обходилось тоді без стусанів та ляпасів. Що ж, це сусідський порахунок.

На м’якій нерівній Малтби приємна пригода: з-під коліс випурхує фазан. Зелена металічна голова з білою краваткою на шиї, червоні груди, сам він цинамоново-бронзовий. Скрикнув злякано та й зник у траві.

Та ось широкі ворота. Це в’їзд на Діброву. Над ним шумлять високі старі дерева.

Надворі стояла чудова погода. Сонце світило тепло й радісно, небо було чисте й блакитне. Буйнолисті дерева шуміли в легкому вітрі, в їхніх коронах співали пташки. Перед будинком, де я поселилася, гралися діти.

— Прошу пані, подивіться! — закликав мене Данко. — Ми маємо «туртл»!

У відерці бовталася невеличка черепаха.

— Відкіля ти взяв її? По-українськи вона називається: черепаха.

— Я купався, і вона плавала, і я зловив.

Данкові, мабуть, тяжкувато з нашою мовою.

До мами він говорить по-українськи, але в забаві з дітьми послуговується англійською мовою. Як підросте і стане пластуном, ці справи напевно покращають.

— Ти знаєш, що? Поклади на дно відерця камінь. Вона мусить час від часу вийти з води та набрати повітря. Вона, як людина, дихає легенями і тому не може довго бути під водою, як от риба.

— Ага! Я бачив, як вона виставляла голову з води і пускала такі бульки.

— Авжеж. Так вона видихала й вдихала повітря. Зовсім, як ти.

— А що їй дати їсти? — питав Данко. — Я кинув їй хліба, та вона не хоче.

Дійсно, на дні відерця лежав кусок хліба. Він намок та розбух, і його тяжко було б відрізнити від куска вати. А ще ж наш хліб, такий білий.

— Ні, хліба вона не їсть. Ти мусиш наловити для неї малих рибок. Вона їх ловить сама, коли плаває у воді.

Данко взяв від мами ситце та горщик і пішов до озера рибалити.

Я стояла біля відерця і приглядалася, як бідна черепашка вовтузиться і бовтається. Вона товклася об стінки посудини, намагаючись знайти вихід з цієї білої тюрми. Штовхала головою, дряпала пазурцями раз в одному місці, то знов у другому, виринала, поринала й була в постійному русі. Видно, що вона була затривожена. І так, дивлячись на неї, я пригадала собі: я ж обіцяла Ігореві послати йому з Діброви черепаху! Чи не час виконати свою обіцянку?

— Карусю, — я звернулась до свого приятеля. — Як ти думаєш, що нам зробити?

Він стояв мирно біля будинку й дивився на мене своїми ясними очима. Здавалося, що в нього немає сумніву, немає вагань. Обіцяла — значить треба виконати!

— Ну що ж, їдемо на той бік озера! — я засміялась.

Бо, на ділі, що могли обходити Каруся справи, які не мають ніякого зв’язку з їздою? Але їхати — о, він радо поїде!

Там, на Березі Мрійників, я поставила Каруся під розлогими деревами, щоб сонце його не пекло. Сама ж скинула купелеву накидку, що її мала поверх купальника, і пішла купатися.

Гарно купатися влітку, коли сонце припікає і легкий вітерець