Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
Увечері на терасі колишнього панського будинку рипіли музики, й перед терасою на газоні тупцювали пари з парубків та дівчат. Будинок оточував натовп. За музиками в залю посипалась лава людських голів.
Сергій промовляв:
– Наш добробут залежить не тільки від того, скільки ми маємо землі, але в великій мірі й від того, як ми обробляємо цю землю й чим. З питанням, як обробляти землю, тісно зв’язане й питання про форму землеволодіння…
– Полапай за мене там Домку! – різнуло з авдиторії.
Сергія щавила образа. Його голос упав на півтона; коли говорив про форму землеволодіння – сам думав про те, оскільки ще загрубіле наше селянство, не дивлячись, що минув уже мільйон років з початку життя людини.
І злісно закінчив:
– Тільки колектив нас зможе вивести зі злиднів і того озвіріння, в якому ми тепер є.
Після нього щось говорив Марчук. Сергій його не чув. Він прийшов в авдиторію зосереджений в собі.
– Ви партєйний? – хтось сіпнув ззаду.
– Я? Ні… – і щоб одмахнутися, Сергій вийшов на терасу. Але той йому наспівував, як ґедзь у спасівку:
– Хіба ж камунія може бути? Тут у сім’ї та рідний син батька обкрадає й робить так, як йому примандюриться, а то ж всякий народ… Приміром: злодій, ледачий… Та й скажемо ще те: от у мене біля могили справлений деньок як на городі, все їдно, а тут який лежень забере… Воно в мене споконвіку, батьківське…
– Для пролетаря – ввесь світ батьківщина, – махнув механічно Сергій, і трапив так влучно, що ґедзя як батогом злизало.
Сергієві було ясно: мистецтво – великий діючий фактор; але який розвиває смак оте грубе рипання? що дають для душі актори з наліпленими носами в «Бувальщині»? І що, врешті, може зробити один в замуленому морі?
Через декілька день Сергій в сусідній Крученецькій школі доводив:
– Силами інтелігенції нашої волості слід організувати путній драмгурток, хор, видавати, принаймні, писаний журнал…
У його авдиторії розтягались іронічною усмішкою губи. Врешті один з присутніх, що держався досі руками за скули, люто блимнув і скочив:
– Що ви єрунду порете! На чорта здався мені ваш драмгурток, як я з голоду пухну. Нам дихать не дають, а ви тут з своєю філантропією… Попробуйте двадцять років провчителювати, а потім хай вам дулю покажуть – що ви тоді заспіваєте? Я – бувший есер, я моливсь на село. Я віддав йому все своє здоров’я, я організував їм і хори, й читальні, й кооперативи, а тепер цей скригна шматка хліба для тебе жаліє. Він краще пастухові заплатить, бо йому свиней потрібно випасати, а не вчити дітей…
Очі інших так само лізли рогами на Сергія, неначе виною цього всього був тільки він.
Сергій оторопів. Враз йому в вічі скорботний погляд молодої вчительки, що, здавалось, промовляв: «Шкода мені тебе, голубе… Не в ту компанію ти потрапив»…
Сергій мужньо стрепенувсь:
– Тоді лізьте живцем у яму, не загноюйте світа.
Вилаявсь і грюкнув дверима.
Тієї безсонної ночі в Сергія чорною трояндою розцвітала зненависть до мертвої інтелігенції.
Невже і йому завмерти тут?
Холод пліснявого ставу просякав нутро, осіння ніч тарабанила мжичкою в вікно.
Жах самоти підіймав на голові волосся. Або роздмухати вогнище культурної праці, або… повіситись!
Другого дня ввечері Сергій роздавав ролі місцевому драмгурткові. Він був наелектризований.
Раптом Макула:
– Я не буду грати, – й майнув за двері.
Сергієві очи розширились:
– ?!
– Та… йому хотілося пана грати.
– Але ж йому ця роля не підходить…
– То що? Зате Параска підходить…
– Ну, то грайте сами, як вам Параска сидить поперек горла, – спалахнула дівчина й рушила слідом за Макулою.
Сергієві одібрало мову. Він тільки скригнув зубами й пішов зганяти злість на Хведорові Степановичеві.
– Це чорт знає що. Гірше обломовщини. Коли бере ролю такий, як Самойло, що має четверо дітей, то вам же соромно одмовлятися.
– Ну, єй-богу ж, немає часу. Ви знаєте?.. Та може якось… – раптом змінив він тон, уздрівши Сергіїв
