Ніч ополудні - Артур Кестлер

— Коли б я мав хоч трохи жалю до вас, я б пішов геть негайно. Але ніякого жалю я не маю. Хоч я п’ю, а якийсь час, як ви знаєте, навіть вживав кокаїн, порок жалю мене поки що милував. Бо крихта жалю — і людина пропала. Ридання над долею людства й оплакування самого себе — патологічний нахил нашої нації. Наші найвизначніші поети й письменники зруйнували себе цією отрутою. До 40–50 років вони були революціонерами. Але після цього їх починав їсти жаль, і світ проголошував їх святими. По-моєму, з вами діється щось подібне. Очевидно, ви вірите, що це індивідуальний процес, щось, пов’язане лише з вами і цілком небувале…

Він говорив голосніше й дедалі частіше затягувався димом.

— Стережіться цього екстазу! — вигукнув Іванов. — Відповідна кількість його закупорена у кожній пляшці спирту. На жаль, лише кілька людей, особливо з-поміж наших земляків, здають собі справу, що екстаз приниження і страждання такий самий дешевий, як і той, що осягається хімічним способом. Коли я очуняв після наркозу й побачив, що моє тіло закінчується лівим коліном, я пережив абсолютний екстаз нещастя. Пам’ятаєте, які лекції ви тоді мені читали?

З хвилину Іванов дивився на Рубашова виклично, вдаючи, що той нічого не відповість.

— Цим я хочу сказати, що не треба вважати світ метафізичним будинком розпусти для людських емоцій. Це наша перша й основна заповідь. Співчуття, совість, огида, розпука, каяття — це для нас огидна розпуста. Сісти й загіпнотизувати себе власним пупом, підвести очі й слухняно наставити потилицю під дуло нагана Клєткіна — це дуже простий вихід. Найбільшою спокусою для таких, як ми, було і є засудити брутальність, покаятися, примиритися із самим собою. Найвизначніші революціонери піддалися цій спокусі, починаючи від Спартака і закінчуючи Дантоном та Достоєвським. Вони є класичним прикладом зради справі. Божі спокуси завжди були небезпечнішими для людства, ніж спокуси диявольські. Доки у світі панує хаос, Бог залишатиметься анахронізмом. І всякий компроміс із власною совістю є не чим іншим, як деградацією. Коли проклятий внутрішній голос говорить до тебе, щільніше затуляй вуха…

Іванов узяв із підлоги пляшку і знову налив собі. Рубашов помітив, що пляшка спорожніла більше як наполовину. «Чоловіче добрий, — подумки сказав Рубашов, — роки утіх і тобі б не зашкодило».

— Найбільші злочинці в історії, — жваво продовжував Іванов, — не типу Нерона й Фуше, а типу Ганді й Толстого. Внутрішній голос Ганді перешкоджає визволенню Індії більше, ніж британські рушниці. Продати себе за 30 срібняків — це принаймні чесна трансакція. Але продати себе власній совісті — це зректися людства. Історія є аморальною a priori; вона не має совісті. Формувати історію відповідно до вимог суботніх шкіл означає залишити все таким, яким воно є. Ви це знаєте не гірше за мене. Ви знаєте розміри ставок у цій грі. І водночас ви ставите мені на карб схлипування Багрова чи долю вашої товстухи Орлової…

З минулого Рубашов знав, що Іванов може випити дуже багато без видимих змін у поведінці. Лише мова робилася дещо виразнішою. «Так, ти потребуєш втішання більше, ніж я», — знову подумав Рубашов і підійшов до Іванова.

Все, що казав слідчий, було йому відоме. Подібні погляди він сам обстоював упродовж багатьох років майже тими самими словами. Різниця була лише та, що він сприймав внутрішні процеси, про які Іванов так глузливо висловлювався, як чисту абстракцію. Але тепер він відкрив у своєму єстві «граматичну фікцію», відкрив її як фізичну реальність. Тепер він хотів знайти відповідь, чи оті ірраціональні процеси зробилися більш очевидними лише тому, що він особисто зіткнувся з ними? Чи він не хотів боротися з «містичним сп’янінням» лише тому, що сам тепер п’яний ним? Коли рік тому він відцурався Орлової, віддавши її на вірну смерть, його уява була справді бідною, щоб у деталях вималювати собі картину розстрілу. Але тепер, коли деякі деталі екзекуції йому відомі, чи повівся б він щодо неї інакше? Він пожертвував Ріхардом, Орловою, Малим Леві — це було правильно чи злочинно? Але що мали спільного заїкання Ріхарда, коров’яча лагідність Орлової і схлипування Багрова з об’єктивною правильністю чи помилковістю самої справи?

Рубашов знову рушив по камері. Починав переконуватися, що все, пережите ним від моменту ув’язнення, було прелюдією і що роздуми завели його до глухого кута, до краю, який Іванов називав «метафізичним будинком розпусти». Треба було все починати наново. Але чи вистачить часу?

Зупинився перед Івановим, вихопив із його рук склянку і жадібно випив. Іванов без жодного подиву стежив за ним, ніби наперед знаючи, що саме так і буде.

— Це вже краще, — сказав Іванов. — Монологи у формі діалогів — корисна звичка. Сподіваюся, роль сатани я виконав добре. Шкода лише, що антипод не представлений. Але Його неприсутність — це, зрештою, лише фокус, щоб уникнути раціональної дискусії. Методи Великого Мораліста з небес надто підступні, надто театральні. Він воліє промовляти до людини, коли вона безборонна, коли вона одинока, знеможена, сонна…

Та Рубашов більше не слухав. Походжаючи взад-вперед, він хотів самому собі відповісти: чи сьогодні, якби Орлова була живою, він пожертвував нею чи ні? Ця проблема геть заполонила його. Чомусь вважав, що у ній криється відповідь на всі інші питання.

Зупинився проти Іванова й спитав:

— Пам’ятаєте Раскольникова?

Обличчя Іванова стягнулося в саркастичну гримасу.

— Я знав, що рано чи пізно ви обов’язково дійдете й до цього. «Злочин і кара». Справді! Ви або дитинієте, або впадаєте в неміч…

— Ні, ні, зачекайте хвильку, — заквапився Рубашов. — Усе це, звичайно, лише балачки, але ми наближаємося до розв’язки. Наскільки я пам’ятаю, проблема там полягала в тому, мав чи не мав студент Раскольников право вбити стару жінку? Він молодий і обдарований. Усе життя в нього попереду. Тим часом вона — стара й нікому не потрібна. Але рівняння не сходиться. По-перше, обставини змушують його вбити ще одну людину, а це вже несподіваний і нелогічний результат, здавалося б, простої й логічної акції. По-друге, рівняння, хоч сяк, хоч так, розпадається, бо Раскольников переконується, що двічі два не дорівнює чотирьом, коли замість математичних одиниць — людські істоти…

— Справді? — перебив його Іванов. — Якщо хочете знати мою думку,