Ніч ополудні - Артур Кестлер
«ІДУТЬ!» — полинуло від стіни так голосно, що Рубашов, стоячи збоку Ріпа ван Вінкеля, почув через камеру.
«СТІЙТЕ БІЛЯ ДВЕРЕЙ! БИЙТЕ В ДВЕРІ! ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!»
Швидко передав вістку до камери 406 і побіг до дверей. Задихався від хвилювання. Тиша, як і раніш, була абсолютною.
Через кілька хвилин офіцер повідомив:
«НАБЛИЖАЮТЬСЯ!»
З коридору почувся приглушений, тупий звук, схожий на гул далеких тамтамів у джунглях. Саме тамтамів. Це не був звичайний стукіт у стіну чи двері. Мешканці камер 382–402, які підтримували акустичний ланцюг, стояли тепер біля дверей, мов члени почесної варти, і лише їм відомим способом відтворювали звуки далеких тамтамів. Якийсь час Рубашов дивився в вічко, потім почав ритмічно гатити в двері. На його велике здивування, хвиля тупих звуків почулася також із камери Ріпа ван Вінкеля та подальших камер.
Зліва донісся скрегіт дверей на роликах. Рубашов ще нічого не бачив, бо двері, які відгороджували дільницю з камерами смертників, були поза полем його зору. Їх тепер відчинено — він чув це. Знову скрегіт дверей і удар у лутку. Забрязкотіла в’язка ключів — двері знову замкнуто. Кроки наближалися. Барабанний відгомін ліворуч піднісся аж до крещендо. Рубашов припав до вічка, але ще нічого не бачив. Чув гупання по підлозі, шаркання, ніби хтось волочив одну чи обидві ноги, стогін і пхикання. Кроки лунали вже зовсім близько. Барабанний гул зліва дещо втих, праворуч став голоснішим. Рубашов бив по дверях. Поступово він втратив відчуття часу й простору. Чув лише звуки барабанів у джунглях.
Раптом тіні з’явилися у його полі зору. Процесія порівнялася з його камерою. Тепер він бачив усіх. Не бив по дверях. Секунда — і процесія зникла.
Те, що він побачив за кілька секунд, розпанахало його мозок щонайглибше. Двоє дужих чоловіків у нових одностроях тримали під пахви третього, що майже висів на їхніх дебелих руках. Обличчя додолу, присадкуватий, як велика лялька, фігура якої ще не викінчена. Ноги волочилися. Носки черевиків ковзали по підлозі, видаючи звуки, схожі на скрегіт немащених коліс. Клоччя посивілого волосся звисало на лоб; рот був широко відкритий. Краплі поту звисали з обличчя, як бруньки. З розкритого рота тоненькою цівкою стікала слина. Коли вони зникали з поля зору Рубашова, стогін і пхикання теж почали втихати. Ці притуплені зойки приреченого ще наверталися кілька разів, але вже як далекий, глухий відгомін, що складався з трьох голосних «у-а-о». Та перед тим, як за голярнею процесія завернула в інше крило будівлі, Багров заревів голосно двічі, і цього разу Рубашов почув не лише голосні, а й приголосні. Він виразно почув слово, що було його власним прізвищем: «Ру-ба-шов…»
І враз, мовби по команді, запала тиша. Лампи, як і раніше, розливали своє бліде світло. В коридорі було порожньо. Лише стіна, що відділяла його від Ріпа ван Вінкеля, глухо «декламувала»:
«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!»
Рубашов не пам’ятав, коли саме відійшов від дверей і ліг на ліжко. Гул далеких барабанів ще відлунював у його вухах, але тиша, яка западала знову, вже була звичною і стерпною для людини. Вона більше не гнітила. Сусід у 402-й, напевно, міцно спав. Багров, певно, був уже мертвий.
«Рубашов, Рубашов…» Розпачливий крик Багрова врізався в пам’ять, як лезо. Те, що він бачив на власні очі протягом кількох секунд, не було таким болючим, як те, що він чув. Не хотілося вірити, що Багров став тією незграбною лялькою, в якої волочилися ноги і яка була скорше схожа на опудало, несене попід руки двома квадратовими силачами. Аж тепер пригадав побіліле волосся Багрова. Боже, що вони з ним зробили? Що мусив пережити цей сильний матрос, щоб нарешті по-дитячому запхикати? Чи Орлова теж схлипувала, коли її волочили по коридору?
Підвівся. Сів на ліжку й прихилив голову до холодної стіни. Почало нудити, і він навіть кілька разів глянув у бік параші. Досі він не намагався уявити собі смерть Орлової у найдрібніших деталях. Він сприймав цю смерть як неозначене, абстрактне явище. Думки про неї завжди викликали у ньому неспокій, збентеження, але він ніколи не сумнівався у своїй правоті. Тепер же, коли нудота перевертала його шлунок, а на лобі виступив холодний піт, усе його колишнє резонерство здалося щонайменше лунатизмом. Пхикання Багрова зруйнувало баланс логічного рівняння. Донедавна Орлова у цьому рівнянні була лише складовою, маленькою, нестійкою складовою порівняно з тим, що мало вийти в сумі. Та рівняння розсипалося. Візія ніг Орлової у туфлях з високими каблуками, що носками волочилися по долівці, порушила математичний баланс. Малозначна складова виросла до колосальних розмірів. Стогін Багрова, нелюдський голос, яким він викрикнув його прізвище, тупий гул барабанів стугоніли у вухах, заглушуючи голос логіки, покриваючи його собою, як вода покриває предмет, що повільно тоне.
7У сні Рубашов стогнав. Йому снився перший арешт. Рука неспокійно й поквапливо шукала рукав нічного халата. За цим мав послідувати відомий удар у вухо, але удар не послідував. І все ж за звичкою він прокинувся. Біля його ліжка стояла людина. Хоч Рубашов спав усього четверть години, проте сон про перший арешт, як завжди, чіплявся за краї його свідомості й відпускав її повільно. Рубашов закліпав очима, силкуючись зосередитися для чергового ходу, для повсякденного в’язничного ритуалу. Дійсність дещо пов’язувалася зі сном — він прокинувся в камері. Та разом з тим здоровий глузд нашіптував, що це — не ворожа держава. Отже, він — вільна людина. Але чому тоді на стіні немає портрета Хазяїна і чому у кутку стоїть параша? І чому біля ліжка стоїть Іванов, посмоктуючи цигарку і пихкаючи димом йому в обличчя? Це теж сон? Здається, ні. Іванов і параша в кутку — реальність. Він перебуває в своїй країні, що стала тепер ворожою. Й Іванов, що був колись його другом, тепер теж став ворогом. І дитяче пхикання Орлової — це теж не сон. Чи… Ах, то була не Орлова. То був Багров, вірний до могили товариш Багров. Той самий, що у передсмертному розпачі кликав Рубашова на поміч. Ні, то була не Орлова. Орлова, навпаки, колись сказала: «Ви завжди можете робити
