Ніч ополудні - Артур Кестлер

Усі персонажі цієї книги вигадані. Історичні обставини, якими зумовлені їхні вчинки, взяті з життя. В образі М. С. Рубашова відбито долю кількох людей, що стали жертвами так званих «московських процесів». Декого з них автор знав особисто. Їхній пам’яті він і присвячує цю книгу.

Диктатор, що не вбив Брута, і засновник республіки, що не вбив Брутових синів, приречені врядувати недовго.

Ах, милостивий пане, таж треба, щоб кожна людина мала хоч одне таке місце, де б її пожаліли.

Ніхто не може правити безвинно.

Двері камери грюкнули за спиною Рубашова. Він подався назад, оперся об них спиною і запалив цигарку. Повів зором по камері. Направо, біля стіни, стояло ліжко, а на ньому лежали дві чисті згорнені ковдри. Матрац виглядав свіжим, недавно набитим соломою. По лівий бік був умивальник, у якому бракувало чопика, але кран діяв справно. Прямо біля умивальника стояла параша, щойно з дезінфекції. Стіни камери були викладені з доброї цегли. Їхня товщина, напевно, не пропускала ніякого звуку. Місце, де через стіну пробивалися водогінна й огрівальна труби, було з цементу, а отже, краще проводило звук. Вікно починалося трохи нижче від рівня очей. Крізь нього можна було дивитися на подвір’я в’язниці, не витягуючись навшпиньки. Здавалося, в камері все було гаразд.

Рубашов позіхнув, скинув пальто, згорнув його і поклав на матрац замість подушки. Тоді підійшов до вікна й оглянув подвір’я. Від змішаного світла місяця й електричних ліхтарів сніг видавався жовтуватим. На подвір’ї, попід стінами, була розчищена вузька доріжка, мабуть, для прогулянок в’язнів. Незважаючи на ліхтарі, зірки мигтіли ясно, як у справжню морозяну ніч. Ще не світало.

По верху зовнішньої стіни-огорожі, прямо проти камери Рубашова, вартовий з рушницею у руках проходив сто кроків в один бік, а тоді повертав назад. Кожний свій крок він карбував, як на параді. Час від часу жовтаве світло ліхтарів відбивалося на його багнеті.

Не відходячи від вікна, Рубашов скинув один за одним черевики з ніг. Згасив цигарку і поклав неподалік, на підлогу біля ніжки свого ліжка. На кілька хвилин присів на матрац. Потім підвівся і знову пішов до вікна. На подвір’ї панувала тиша. Вартовий якраз робив поворот у своєму монотонному марші. Над кулеметною вежею виднілася смужка Молочного Шляху.

Рубашов ліг на ліжко, витягнувся, вкрився однією ковдрою. Була п’ята година ранку. Не виглядало на те, щоб тут хтось прокидався раніше сьомої. Почувався сонним. Тобто був у стані, коли людина дрімає й водночас здатна думати. Подумки вирішив, що навряд чи на протязі наступних трьох-чотирьох днів його викличуть на допит. Зняв пенсне, поклав його на підлогу біля недопалка, посміхнувся й заплющив очі. Тепло закутаний у ковдру, почувався безпечно. Вперше за довгий час не відчував страху перед тим, що йому насниться.

Коли через кілька хвилин черговий вимкнув у коридорі світло і зазирнув у камеру через вічко, Рубашов, колишній народний комісар, спав, повернувшись до стіни спиною. Його голова спочивала на витягнутій руці, що кистю звисала з ліжка. Деколи рука здригалася.

За годину перед тим, як два співробітники Народного комісаріату внутрішніх справ затарабанили у помешкання Рубашова, йому якраз снилося, що його заарештовують.

Грюкіт у двері дедалі дужчав, і Рубашов силкувався прокинутись. Він уже мав неабиякий досвід, як позбуватися паралічу кошмарних снів, — адже сон про його перший арешт періодично, з регулярністю годинника повторювався. Часто зусиллям волі йому вдавалося зупинити хід цього годинника, струсити з себе кошмар подробиць, але цим разом його зусилля були даремними. Він пітнів і задихався вві сні, годинник цокав, кошмар продовжувався.

Як і раніше, йому снилося, що у двері грюкає троє людей, які прийшли його заарештовувати. Він бачив крізь зачинені двері, як вони гатять п’ястуками об раму дверей. Вони були зодягнуті у нові однострої — однострої преторіанської охорони німецького диктатора. З їхніх кашкетів і рукавів агресивно вищирювалась чорна свастика. У руках тримали гротесково великі пістолі. Їхні пояси й портупеї пахли новою шкірою.

Й ось вони у його кімнаті, біля його ліжка. Двоє з них виглядали дебелими сільськими хлопцями з товстими губами й риб’ячими очима. Третій був низького зросту й опецькуватий. З пістолями у руках вони стояли біля його ліжка, тяжко дихаючи прямо на нього. Було тихо, якщо не рахувати хриплої задишки отого третього, товстого. Потім хтось на верхньому поверсі відкрив в умивальнику чопик і вода зірвалася вниз по трубах.

Час біг. Грюкіт у двері сильнішав. Двоє співробітників НКВС по черзі гатили у двері і хукали на замерзлі руки. Але Рубашов ніяк не міг прокинутися, хоч і знав, що ось-ось має настати особливо болюча сцена: троє насмішкувато поглядають на нього, поки він квапиться зодягнути нічний халат. Рукав халата вивернутий, і йому ніяк не вдається встромити туди руку. Він шукає рукав, поспішає, але даремно, і параліч сковує його єство: він не може поворухнутися, хоч усе залежить від того, чи він знайде рукав вчасно.

Ця нестерпна безпомічність тривала кілька секунд, упродовж яких Рубашов стогнав і вкривався потом. Грюкіт у двері проникав у його сон, як відлуння далеких барабанів. Його рука під подушкою здригалася у гарячковому зусиллі знайти рукав; нарешті від усіх цих потуг його звільняв удар у вухо руків’ям пістолета…

В ту мить, повторену й пережиту сотні разів (від того удару він частково втратив слух), Рубашов щоразу прокидався. Ще якийсь час він тремтів, а його рука під подушкою інстинктивно шукала рукав. Коли цей сон навертався й у в’язниці,