Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Ліричні імпресії
Як стискає, воскова інфанто, Цей порфір твоє тіло нужденне. Як застиг в етикеті побожнім Погляд твій на Марії Австрійській, Що, немов монумент із граніту, У гранітнім сідлі заніміла На холодному тлі Веласкеса. Заломив гордий дон капелюха Й важить оком-вогнем на Данаю, А вона зашарілася млосно, Тіціановим злотом наллята, Й, обважніле іще з насолоди, Ще від Зевсових пестощів тепле, Своє тіло безвладно розкрила. Гойний, ласий у Ірода бенкет, В криноліні пухка Саломея Спокушає купців нідерландських. Легуміни ж – печені лебідки І рожеві лангусти на тацях — Ятрять очи, голодні до болю, — Р’яно ж їли і сито любили. При таверні у вихорі танку Мають литками німфи дебелі, А загонисті фавни із перцем — Хай живе дух крутий мушкетерів, Грім, і блискавки, й порох баталій — В оберемок їх тягнуть до гаю, Перестиглих, мов соти, й охочих. Нахилилась – така молоденька — Над ріднесеньким в сіні й радіє. Світе тихий, незрима лампадо. А у бабки обличчя, мов ріпка, Квокче курка, і мека овечка, І стулив зашкарублі долоні У чоботях немазаних дядько. Душить в землю склепіння важенне, А дзвіниця сосонкою – вгору. Наче склепи, гранітні собори, Гук гранітний століть, мов соборів, Душить в землю склепіння уперте. Цілий світ, кроки вмерлого світу, В голих стінах луною подзвіння. Обніми ж бо, Антонію босий, Вирлооку відьмачку-красуню. В цій печері з усяким страхіттям З моди вийшов ти, цвіллю узявся. Вже тепер по пасео дель Прадо Їздять патери в автах блискучих — Теж босоніж, але з педикюром. А Луї, пишноперий гурмане, Хоч до сонця й не зовсім подібний, Як боялась цнотлива інфанта Кинуть мури свої католицькі Для поганських розкошів Версаля, Для поетів і зал кришталевих. «Наші спогади – сурми мисливські, Що на буйнім вітру завмирають». Збляклий дух гобеленів прив’ялих, Ніжна дама і біла лілея, Наші