Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

Хочу зняти фільм. Буде називатися «Заручники»... Про тварин... Пам’ятаєте пісню «Плыл по океану рыжий остров»? Тоне корабель, люди сіли в шлюпки. А коні не знали, що в шлюпках нема місця для коней...

Сучасна притча... Діється на далекій планеті. Космонавт у скафандрі. Чує через навушники шум. Бачить, як на нього суне щось величезне. Неосяжне. Динозавр?! Ще не збагнувши, хто це, він стріляє. Наступної миті знову щось до нього наближається. Він і його знищує. Ще за мить — стадо. І він влаштовує бойовисько. А виявляється, почалася пожежа, і тварини рятувалися, втікали стежкою, на якій стояв космонавт. Людина! А зі мною... Я вам скажу... Зі мною там сталася чудна річ. Я іншими очима став дивитися на тварин... На дерева... На птахів... Їжджу в зону. Усі ці роки... З покинутого, розореного людського житла вискакує дикий кабан... Виходить лосиха... Оце я зняв. Це шукаю. Я хочу зробити новий фільм. І побачити все очима звірини. «Що ти знімаєш? — кажуть мені. — Глянь довкола... У Чечні — війна!» А святий Франциск проповідував птахам. До птахів говорив, як до рівних. А що, коли то птахи розмовляли з ним пташиною мовою, а не він до них опуститися зводив? Він розумів їхню потайну мову. Пам’ятаєте... У Достоєвського... Як чоловік шмагав коня по кротких очах. Шаленець! Не по клубах, а по кротких очах...»

Сергій Турін,

кінооператор

Монолог без назви — крик

«Люди добрі... Не займайте нас! Одчепіться!.. Ви побалакали й поїхали, а нам тут жити!

Осьо медицинські карточки лежать... Я їх щодня в руки беру. Читаю...

Аня Будай — 1985 року народження — 380 бер.

Вітя Гринкевич — 1986 року народження — 785 бер.

Настя Шабловська — 1986 року народження — 570 бер.

Альоша Пльонін — 1985 року народження — 570 бер.

Андрій Вотченко — 1987 року народження — 450 бер...

Привела мати одну таку дівчинку до мене на прийом сьогодні.

— Що болить?

— Усе в мене болить, як у мої бабці — серце, спина, і голова паморочиться.

Вони з дитинства знають, що таке «алопеція», бо багато з них лисенькі ходять. Нема волосся. Ні брів, ні війок. Усі до цього звикли. Але в нас у селі тільки початкова школа, в п’ятий клас їх возять автобусом за десять кілометрів. І вони плачуть, не хотять їхати. Там діти будуть із них насміхатись.

Самі бачили... У мене повен коридор хворих. Ждуть. Я щодня таке чую, що ваші всі страшилки по телевізору — барахло. Так і перекажіть начальству в столиці. Барахло!

Модерн... Постмодерн... Уночі підняли на терміновий виклик. Приїхав... Мати навколішках біля ліжечка — дитина вмирає. Чую її голосіння: «Я хтіла, синочку, як таке станеться, то щоб улітку. Влітку тепло, квіточки, земля м’якенька. А тепер зима... Пожди хоч до весни...» Ви так напишете? Я не хочу торгувать їхнім нещастям. Філософствувать! Для цього мені збоку треба стати. А я не можу.. Я щодня чую, що вони кажуть... Як жаліються і плачуть... Люди добрі... Хочете правду знати? Сідайте коло мене й записуйте... Так ніхто ж такої книжки читать не стане.

Краще не чіпайте нас... Нам тут жити...»

Аркадій Павлович Богданкевич,

сільський фельдшер

Монолог на два голоси — чоловічий і жіночий

Вчителі Ніна Костянтинівна і Миколай Прохорович Жаркови.

Він провадить уроки праці, вона філолог.

Вона:

— Я так часто чую про смерть, що не ходжу на неї дивитися. Ви коли-небудь чули, як діти говорять про смерть?

От у мене... Уже в сьомому класі сперечаються, обговорюють: це страшно чи не страшно? Якщо малих дітей недавно було цікавило: звідки вони? Звідки діти беруться? То зараз їх хвилює, а що буде після атомної війни? Вони перестали любити класику, я читаю напам’ять Пушкіна — в них холодні, відчужені очі. Пустота... Довкола них уже інший світ. Фантастику читають, це їх проймає, там, де людина одривається од землі, оперує космічним часом, різними світами. Вони не можуть боятися смерти, як її бояться дорослі, я, наприклад, вона їх бентежить, як щось фантастичне... Переселення кудись...

Думаю... Міркую над цим. Смерть довкола примушує багато думати. Я викладаю російську літературу дітям, дуже несхожим на тих, що були десять років тому. У цих перед очима весь час щось чи когось ховають. Закопують у землю... Знайомих людей... Будинки й дерева... Все ховають... На лінійці ці діти непритомніють, як постоять хвилин п’ятнадцять-двадцять, кров їм із носа йде. Їх нічим не здивуєш і нічим не потішиш. Завжди оспалі, втомлені. Личка сірі, бліді. Не бавляться, не пустують. Як поб’ються, ненароком розіб’ють вікно — вчителі радіють навіть. Не сварять, бо вони на дітей не подібні. І так повільно ростуть. Просиш на уроці що-небудь повторити — дитина не може, доходить до того, що скажеш речення повторити слідом за тобою — не запам’ятовує. «Ну де ж ти? Де ти?» — термосиш його. Думаю... Багато думаю. Наче водою по шклу малюю, тільки сама й знаю, що малюю, ніхто не бачить, не здогадується... Ніхто не уявляє...

Наше життя крутиться довкола одного... Довкола Чорнобиля... Де тоді був, як далеко від реактора жив? Що бачив? Хто помер? А хто виїхав? Куди? В перші місяці, пам’ятаю, знов загули були ресторани, завирували вечірки... «Раз живемо»... «Помирать, дак з музикою»... Наїхало