Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Пам’ятаю ті дні... Горло мені пекло, і тягар, якийсь тягар у цілому тілі. «Помислива ви, — сказала лікарка. — Усі тепер зробились помисливі, бо Чорнобиль трапився». — «Яка тут помисливість? Усе болить. Сили не маю». Соромилися з чоловіком одне одному признаватися, але ноги обом почали одніматись. Усі кругом нарікали, наші друзі, всі люди, що йдеш по дорозі й, здається, тут би й ліг. Ліг би й спав. Учні лягали на парти, під час уроків засинали. І страшенно всі зробилися невеселі, похмурі, за цілий день ані одного доброго обличчя не вгледиш, щоб хтось другому посміхнувся. З восьмої ранку до дев’ятої вечора діти перебували в школі, суворо заборонялося гратись надворі, бігати. Їм видали одяг: дівчаткам — спіднички й кофти, хлопчикам — костюми; але в цьому вбранні вони йшли додому, де вони там у ньому були, ми не знали. За інструкцією мамам належалося вдома щодня цей одяг прати, щоб діти в школу з’являлися в усьому чистому. По-перше, дали тільки одну, наприклад, кофточку й одну спідницю, а переміни не дали, а по-друге, мами завантажені хатнім господарством — кури, корова, порося, та й не розуміють вони, що ці речі треба щодня прати. Бруд для них — це чорнило, земля, масні плями, а не вплив якихось коротковічних ізотопів. Коли я намагалася щось пояснити батькам своїх учнів, по-моєму, вони розуміли мене не більше, ніж якби до них раптом заявився шаман із африканського племені. «А що воно таке — радіація? Не видно й не чутно... А-а... У мене оно грошей од получки до получки не хватає. Останні три дні завжди на молоці й картоплі сидимо. А-а...» — і мати махне рукою. А молока не можна... І картоплі не можна. До крамниці завезли китайську тушонку й гречку, а за що їм купить? Гробові... Дають гробові... Компенсації за те, що живемо тут... Копійки... На дві банки консервів стає... Інструкції розраховані на людину грамотну, на певну побутову культуру. А її нема! Нема в нас того народу, на який розраховані всі ці інструкції. Крім того, не так-то просто кожному пояснить, чим відрізняються бери од рентґенів... Чи теорію малих доз...
Як на мене... Я б говорила про наш фаталізм, такий собі легкий фаталізм. Наприклад, із городів першого року нічого не можна було споживати — все одно їли, заготовляли запаси. Ще й так славно все вродило! Ти-но спробуй скажи, що огірків не можна їсти й помідорів... Що значить — не можна? На смак нормальні... І він їх їсть, і живіт йому не болить... І в темряві ніхто не «світиться»... Сусіди наші поклали того року нову підлогу з тутешнього лісу, поміряли — фон у сто разів вищий од допустимого. Ніхто тої підлоги не розбирав, так вони й жили. Усе, мовляв, якось перемежениться, якось воно буде, але розв’яжеться саме собою, без них, без їхньої участи. Попервах декотрі продукти носили до дозиметристів, перевіряли — в десятки разів вище за норму, а потім покинули. «Не видно, не чутно. А, напридумують ті вчені!» Усе йшло своїм пливом: зорали, засіяли, зібрали... Сталося немислиме, а люди жили як жили. І відмова від огірків зі свого городу важила більше од Чорнобиля. Дітей ціле літо тримали в школі, солдати змили її пральним порошком, зняли довкола шар землі... А восени? Восени послали учнів на буряки. І студентів на поле привезли, петеушників. Усіх зігнали. Чорнобиль — це не так страшно, як кинути в полі невикопану картоплю...
Хто винен? Ну, хто нам винен, крім нас самих!
Раніше ми не помічали цього світу довкола, він був, як небо, як повітря, ніби хтось дав його нам навічно, і він од нас не залежить. Буде завжди. Раніше я любила лягти в лісі на траву й милуватися небом, мені було так гарно, що я забувала, як мене звати. А тепер? Ліс чудовий, повно чорниць, а ніхто їх не збирає. В осінньому лісі рідко коли почуєш людський голос. Страх у відчуттях, на підсвідомому рівні... Нам лишилися тільки книжки й телевізор. Уява... Діти зростають по хатах. Без лісу, без річки... У вікно на них дивляться. І це зовсім інші діти. А я до них приходжу: «Унылая пора. Очей очарованье...» Усе з тим самим Пушкіним, який здавався мені вічним. Часом зринає блюзнірська думка: а що, як ціла наша культура — скриня старих манускриптів? Все те, що я люблю...
Він:
— З’явився інший ворог... Ворог постав перед нами в іншому образі...
А в нас було воєнне виховання... Воєнне мислення. Нас орієнтували на відбиття й ліквідацію атомного нападу. Ми повинні були протистояти хімічним, біологічним і атомним війнам. А не виводити з організму радіонукліди... Підраховувати... Пильнувати за цезієм і стронцієм... Із війною порівнювати не можна, неточно, а всі порівнюють. Я хлопчиком пережив ленінградську блокаду. Цього не порівняти. Там ми жили, як на фронті, під невпинними обстрілами. І голод, кілька років голоду, коли людина опускається до звірячих інстинктів. До звіра в собі. А тут, будь ласка, вийшов — на городі все росте! І на полі не змінилося нічого, і в лісі. Не порівняти. Але я інше хотів сказати... Збився... Вискочило... А-а... Коли починається обстріл, не дай Боже! Ти можеш умерти не колись там, а зараз, сю мить. Узимку — голод. Палили меблі, ми все дерев’яне в своїй квартирі спалили, всі книжки, по-моєму, навіть якимись старими лахами топили. Чоловік іде вулицею й сів, назавтра йдеш — він сидить, тобто, він замерз, він так сидить тиждень або до весни сидить. До тепла. Ніхто не здужає його з криги вирубати, дуже рідко, коли хто на вулиці падав, до нього підходили, допомагали. Мимо. Всі лізуть мимо. Я пам’ятаю, що люди не ходили, а лазили, так повільно ходили. Цього ні з чим не порівняти!
Із нами, коли реактор вибухнув, ще жила мама, моя мама, вона знай казала: «Найстрашніше, синку, ми з тобою пережили. Ми пережили блокаду. Нічого страшнішого бути не може». Вона
