Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

«З’явилися перші вовкопси, народжені вовчицями од собак, що втекли до лісу. Вони більші за вовка, не зважають на прапорці, не бояться світла й людини, не йдуть на «вабу» (наслідувальний заманливий поклик мисливця). І здичавілі коти вже гуртуються в зграї й не бояться людей. Пам’ять про те, як корилися людині, зникла. Загладжується межа між реальним і нереальним...»

«Вчора моєму батькові сповнилося вісімдесят років... Зібралася за столом уся родина. Я дивився на нього й думав про те, скільки вмістило його життя — сталінський Ґулаґ, війна, і ось тепер — Чорнобиль. Усе припало на час його покоління. Одного покоління. А він любить рибалити... Порпатися в саду... Замолоду, ображалась мати, був гуляка: «Жодної спідниці в околиці не проминув». І тепер, я примічав, як він опускає очі, коли назустріч іде молода вродлива жінка...

Що ми знаємо про людину? Про те, що вона може... На скільки її вистачає...»

Із чуток:

«За Чорнобилем зводять табори, де триматимуть тих, хто потрапив під радіацію. Подержать, поспостерігають і поховають.

Із прилеглих до станції сіл мерців уже вивозять автобусами просто на цвинтар, тисячами закопують у братські могили. Як у ленінградську блокаду».

«Кількоро душ начебто бачили напередодні вибуху світіння в небі над станцією. Хтось його навіть сфотографував. На плівці показалося, що то ширяє якесь неземне тіло»...

«У Мінську помили поїзди й товарні потяги. Цілу столицю вивозитимуть на Сибір. Там уже лагодять бараки, що лишилися од сталінських таборів. Почнуть од жінок і дітей. А українців уже вивозять...»

«Рибалкам дедалі частіше трапляються риби-амфібії, що можуть жити і в воді, й на землі. По землі вони ходять на плавниках — лапах. Стали виловлювати щук без голови й плавників. Плаває саме черево...

Щось подібне невдовзі почне відбуватися й із людьми. Білоруси перетворяться на гуманоїдів...»

«То була не аварія, а землетрус. Щось відбулося в земній корі. Геологічний вибух. За участі геофізичних і космофізичних сил. Військові про це знали заздалегідь, могли попередити, але в них усе суворо засекречено».

«У лісових звірів — променева хвороба. Вони бродять сумні, з сумними очима. Мисливцям страшно й жалко їх стріляти. І звірі перестають боятися людей. Лисиці й вовки заходять у село й лащаться до дітей».

«Від чорнобильців діти народжуються, але замість крови в них тече невідома жовтява рідина. Деякі вчені доводять: мавпа тому зробилася розумна, що жила в радіації. Діти, народжені через три-чотири покоління, усі будуть Ейнштейнами. Це космічний експеримент над нами...»

Анатолій Шиманський,

журналіст

Монолог про картезіанську філософію і про те, як їси разом із іншою людиною заражений бутерброд, щоб не було соромно

«Я жив серед книжок... Двадцять років читав лекції в університеті...

Академічний учений... Це людина, котра обрала собі улюблену добу в історії й там живе. Зайнята цим постійно, занурена в свій простір. В ідеалі... В ідеалі, звісно... Тому що філософія в нас натоді була марксистсько-ленінською й теми для дисертацій пропонувались: роль марксизму-ленінізму в розвитку сільського господарства або в освоєнні цілинних земель. Роль вождя світового пролетаріату.. Словом, тут не до картезіанських роздумів. Але мені пощастило... Моя наукова студентська робота потрапила на конкурс до Москви, і звідти потелефонували: «Не чіпайте цього хлопця. Хай пише». А писав я про французького релігійного філософа Мальбранша, котрий узявся тлумачити Біблію з позицій раціонального розуму. Вісімнадцяте століття — доба Просвітництва. Віра в розум. У те, що ми здатні пояснити світ. Як я розумію тепер... Мені пощастило. Я не втрапив у зубодробильну машину... Бетономішалку... Чудо! Перед тим мене не раз попереджали: для студентської наукової роботи Мальбранш — це, може, й цікаво. А от для дисертації над темою доведеться подумати. Це вже серйозно. Ми, мовляв, залишаємо вас в аспірантурі на кафедрі марксистсько-ленінської філософії... А ви в минуле емігруєте... Самі розумієте...

Почалась ґорбачовська перестройка... Час, на який ми довго ждали. Перше, що я завважив — відразу почали мінятись обличчя в людей, звідкись раптом узялись інші обличчя. Люди навіть ходити по-іншому стали, щось у пластиці життя підкорегувало, більше усміхались одне одному. Інша енергія вчувалася в усьому. Щось... Так, щось цілком перемінилось. Я й досі дивуюсь, як швидко це відбулось. І мене... Мене також висмикнуло з картезіанського життя. Замість філософських книг я тепер читав свіжі газети й журнали, нетерпляче чекав на кожне число перебудовчого «Огонька». Щоранку шикувалися черги біля кіосків «Союздруку», так ніколи ні «до», ані «після» газет не читали. Ніколи їм більше так не вірили. Ішла лавина інформації... Було опубліковано політичний заповіт Леніна, на півстоліття захований в спецархівах. На книжкових прилавках з’явився Солженіцин, за ним Шаламов... Бухарін... Ще недавно за зберігання цих книжок арештовували. Давали строк. Повернули з заслання академіка Сахарова. Уперше по телевізору показували засідання Верховної Ради СРСР. Ціла країна, затамувавши подих, сиділа перед екранами... Ми говорили й говорили... Говорили вголос про те, про що ще недавно шепотілись на кухнях. Скільки поколінь у нас пробалакало на кухнях! Пропало там! Промріяло! Сімдесят із гаком років... Усю совєцьку історію... Тепер усі ходили на мітинги. На демонстрації. Щось підписували, проти чогось голосували. Я пам’ятаю, як виступав по телевізору якийсь історик... Він приніс у студію мапу сталінських таборів... Увесь Сибір палахтів червоними прапорцями... Ми дізналися правду про Куропати... Шок! Заціпеніння в суспільстві! Білоруські Куропати — братська могила тридцять сьомого року. Там лежать разом білоруси, росіяни, поляки, литовці... Десятки тисяч... Енкаведешні рови по два метри завглибшки, людей клали в два-три шари. Колись це місце було далеко за Мінськом, а потім увійшло в межі міста. Стало містом. Трамваєм можна доїхати. У п’ятдесятих роках засадили його молодим гайком, сосни підросли, і городяни, нічого не підозрюючи, влаштовували там майовки на вихідні. Взимку катались на лижах. Почалися розкопки... Влада... Комуністична влада брехала. Викручувалась. Ночами міліція засипала розкопані могили, а вдень їх знову розкопували. Бачив документальні кадри: лави очищених від землі черепів... І