Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Ми готувалися до війни, атомної війни, будували ядерні схрони. Від атома хотіли сховатися, як від гарматних осколків. А він скрізь... У хлібі, солі... Дихаємо радіацією, їмо радіацію... Що може не бути хліба й солі, і можна з’їсти все, аж до того, щоб зварити в воді шкіряного паска, задля запаху, наїстися запахом — це я міг зрозуміти. А цього ні... Все отруєне... Зараз важливо з’ясувать, як же нам жити? У перші місяці був страх, особливо лікарі, вчителі, словом, інтелігенція, грамотніші люди, вони все кидали й виїздили. Хоча їх залякували, не пускали. Воєнна дисципліна... Партквиток на стіл... А я хочу зрозуміти... Хто винен? Щоб відповісти на питання, як нам тут жити, треба знати: хто винен? Ну хто? Вчені, персонал станції? Чи ми самі, те, як ми на світ дивимося. Не можемо спинитися в нашому прагненні мати... Споживати... Винних знайшли — директор, чергові оператори. Наука. Але чому, скажіть мені, ми не боремося з автомобілем як витвором людського розуму, а з реактором боремося? Вимагаємо закрити всі атомні станції, а атомщиків віддати під суд?! Проклинаємо! Я боготворю людське знання. І все, що людина створила. Знання... Саме знання не буває злочинним. Вчені сьогодні так само жертви Чорнобиля. Я хочу жити після Чорнобиля, а не вмирати після Чорнобиля. Хочу зрозуміти, за що я можу зачепитися в своїй вірі. Що дасть мені силу?
Усі в нас про це думають... Реакції тепер у людей різні, все-таки десять років минуло, а вони міряють війною. Війна чотири роки тривала. Уже, вважайте, — дві війни... Я вам перерахую, які є реакції: «Усе вже позаду», «Якось обійдеться», «Десять років минуло. Вже не страшно», «Усі помремо! Всі скоро помремо!», «Хочу виїхати за кордон», «Нам повинні допомогти», «А, чорт із ним! Треба жити». Наче все перебрав? Оце ми щодня чуємо... Повторюється... Як на мій погляд, ми — матеріал для наукових досліджень. Міжнародна лабораторія... У центрі Європи... Нас, білорусів, десять мільйонів, понад два мільйони живе на зараженій землі. Природна лабораторія. Записуй дані, експериментуй. І їдуть до нас звідусіль, із цілого світу. Захищають дисертації, пишуть монографії. Із Москви й Петербурга... Із Японії, Німеччини, Австрії... Ідуть, бо бояться майбутнього... (Довга перерва в розмові).
Що я подумав? Я знов порівняв... Я подумав, що про Чорнобиль можу говорити, а про блокаду не можу. Отримав листа з Ленінграда. Вибачайте, але слово Петербург мені в свідомості не прижилося, бо помирав я в Ленінграді... І от... У листі — запрошення на зустріч «Діти блокадного Ленінграда». Я поїхав, але слова з себе там вичавити не зміг. Просто розповісти про страх? Мало... Просто про страх... А що він зробив зі мною, той страх? Я досі не знаю... Дома ми блокади ніколи не згадували, мама не хотіла, щоб ми блокаду згадували. А про Чорнобиль говоримо... Ні... (Зупиняється). Між собою не говоримо, ця розмова заходить, коли хтось до нас приїздить: іноземці, журналісти, родичі, що тут не живуть. Чому ми не говоримо про Чорнобиль? Нема в нас цієї теми... У школі... З учнями... І вдома... Її заблоковано. Закрито. Про це з ними говорять у Австрії, Франції, Німеччині, куди вони їздять на лікування. Питаю в дітей, про що там у них питають, чим цікавляться? А вони часто не пригадають ні міста, ні села, ні прізвищ людей, що їх гостили. Перераховують гостинці та що смачного їли. Комусь подарували магнітофона, комусь — ні. Приїжджають в убраннях, на які самі не заробили й не заробили їхні батьки. От наче десь на виставці побували. У великому магазині... Дорогому супермаркеті... І весь час ждуть, що їх знов туди повезуть. Покажуть, обдарують. Вони звикають до цього. Звикли. Це вже їхній спосіб життя, уявлення про життя. Після цього великого магазину, який зветься закордоном, після цієї дорогої виставки треба йти до них у клас. На урок. Я йду й бачу, що це вже спостерігачі... Спостерігають, а не живуть. Я мушу їм помогти... Я мушу їм пояснити, що світ — це не супермаркет. Це дещо інше. Складніше й прекрасніше. Я веду їх до себе в майстерню, там стоять мої дерев’яні скульптури. Подобаються їм. Кажу: «Це все можна сотворити зі звичайного шматка деревини. Спробуй сам!» Пробудися! Мені це допомогло вийти з блокади, я виходив роками...
Світ розділився: є ми — чорнобильці, і є ви, усі інші люди. Помітили? У нас тут не акцентують: я — білорус, я — українець, я — росіянин... Усі називають себе чорнобильцями. «Ми — з Чорнобиля», «я — чорнобилець». Як наче ми якийсь окремий народ... Нова нація...
Монолог про те, як цілком незнана річ вповзає, влізає в тебе
«Мурашки... Маленькі мурашки повзуть по стовбуру...
Довкола гуркотить воєнна техніка. Солдати. Крики, лайка. Мат. Тріскочуть вертольоти. А вони повзуть собі... Я повертався з зони і з усього, за день баченого, в тямі виразно лишалась тільки ця одна картина... Ця мить... Ми спинилися в лісі, я став покурити під березою. Став близько, сперся. Просто в мене перед лицем мурашки повзли по стовбуру, не чуючи нас, зовсім на нас не зважаючи... Уперто сунули своїм маршрутом. Ми щезнемо, а вони й не помітять. Щось таке майнуло в думках. Стільки вражень було, що думати я не міг. Я дивився на них... Я... доти їх ніколи так поруч не завважував... Так зблизька...
Спочатку всі казали «катастрофа», потім «ядерна війна». Я читав про Гіросіму й Нагасакі, бачив документальні кадри. Страшно, але зрозуміло: атомна війна, радіус вибуху... Це я собі навіть міг уявити. Але те, що сталося з нами... На це мене не ставало... Знань моїх не ставало, всіх книжок не ставало, що прочитав за життя. Приїжджав із відрядження й розгублено дивився на книжкові полиці в своєму кабінеті... Читав... А можна було й не читати... Якась цілком незнана річ руйнувала весь мій попередній світ. Ось вона вповзає, влізає в тебе... Усупереч твоїй волі... Пригадую розмову з одним ученим: «Це на тисячі років, — пояснював він, — Розпад урану — це двісті тридцять вісім піврозпадів. За часом — один мільярд років. А в торію — чотирнадцять мільярдів років». П’ятдесят... Сто... Двісті років... Але далі? Далі — ступор, шок! Я вже не
