Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
У газетах писали, що, на щастя, вітер дув не в той бік. Не на місто... Не на Київ... Ще ніхто не знав, не здогадувався, що дув він на Білорусь. На мене й на мого Юріка. Ми з ним того дня гуляли в лісі, скубли заячу капусту. Господи, як же мене ніхто не попередив!
Повернувся з експедиції в Мінськ... Їду в тролейбусі на роботу. Долинають уривки розмови: знімали фільм у Чорнобилі, й один оператор просто там і помер. Згорів. Ну, думаю: «Хто ж такий?» Далі слухаю: молодий, двоє дітей. Ім’я називають: Вітя Гуревич. Є в нас такий оператор, зовсім молодий хлопчина. Двоє дітей? Що ж він крився? Під’їздимо до кіностудії, хтось поправляє: не Гуревич, а Гурін, і зветься Сергій. Господи, та це ж я! Смішно тепер, але тоді я йшов від метро до кіностудії й боявся, що відчиню двері — і... Ідіотська думка: «А де вони фотографію мою взяли? У відділі кадрів?» Звідки ця чутка зродилася? Незбіжність масштабів події з числом жертв. Наприклад, Курська битва. Тисячі загиблих... Це зрозуміло. А тут — попервах начебто всього сім пожежників. Потім — ще кількоро душ... А далі вже занадто абстрактні для нашої свідомости визначення: «через кілька поколінь», «вічність», «ніщо». Починалися чутки: літають триголові птиці, кури закльовують лисиць, лисі їжачки...
Ну, а далі... Далі знов треба комусь у зону їхати. Один оператор приніс довідку, що в нього виразка шлунка, другий у відпустку рвонув... Викликають мене: «Треба!» — «Так я ж щойно вернувся». — «Розумієш, ти там уже був. Тобі однаково. І потім: у тебе вже є діти. А вони — молоді». Йолки-палки, я, може, теж хочу мати п’ятеро-шестеро дітей!! Ну, починають тиснути, мовляв, незабаром тарифікація, матимеш козиря. Зарплату піднімуть... Сумна й смішна історія. Загнав на край свідомости...
Якось знімав людей, що були в концтаборі. Зазвичай вони уникають сходин. Я згоден із ними. Щось є протиприродне в тому, щоб збиратися гуртом і згадувати війну. Згадувати, як їх убивали і як вони вбивали. Люди, що спільно спізнали або пережили приниження... Ці люди одне від одного цураються. Втікають від себе. Від того, що вони там дізналися про людину... Що там із неї вигулькнуло. З-під шкіри. От... От чому... Щось там... У Чорнобилі... Я також узнав, відчув, про що говорити не хочеться. Про те, наприклад, що всі наші гуманістичні уявлення відносні... В екстремальній ситуації людина, властиво, зовсім не така, як у книжках про неї пишуть. Такої людини, яка є в книжках, я не знайшов. Не здибалося. Усе навпаки. Людина — не герой. Всі ми — гендлярі апокаліпсисом. Великі й дрібні. Миготять у пам’яті фраґменти... Картинки... Голова колгоспу хоче на двох машинах вивезти свою родину з речами, з меблями, а парторг вимагає одну машину для себе. Щоб, значить, по справедливості. А вже кілька днів, я свідком, не можуть вивезти дітей, ясельну групу. Бракує транспорту. А тут двох машин мало, щоб убгати весь хатній мотлох, включно до трилітрових банок із вареннями й соліннями. Я бачив, як їх назавтра вантажили. Теж не зняв... (Несподівано засміявся). Купили там у крамниці ковбаси, консервів, а їсти страшно. Возили ті авоськи з собою. Теж жалко було викинути. (І знов поважно). Механізм зла працюватиме й при апокаліпсисі. Це я збагнув. Так само будуть розпускати плітки, запобігати ласки в начальства, рятувати свого телевізора й каракулеву шубу. І перед кінцем світу людина лишиться такою самою, як оце тепер. Завжди.
Мені якось ніяково, що не пробив своїй кіногрупі жодних пільг. Одному нашому хлопцеві квартира була потрібна, йду в профком: «Поможіть, ми півроку просиділи в зоні. Належаться пільги». — «Гаразд, — сказали, — несіть довідочки. Довідочки мають бути, з печатками». А ми там приїздили у райком, а коридорами ходить одинока цьотка Настя зі шваброю. Усі порозбігалися. Є в нас режисер, у нього сто довідок: де був, що знімав. Герой!
У мене в пам’яті великий, довгий фільм, якого я не зняв. Багато серій... (Мовчить). Всі ми — гендлярі апокаліпсисом...
Заходимо з солдатами в хату. Живе самотня бабка.
— Ну, бабко, їдьмо.
— Їдьмо, діточки.
— То збирайся, бабко.
Чекаємо на вулиці. Куримо. І от ця бабка виходить: у неї на руках — ікона, котик і клуночок. Це все, що вона з собою бере.
— Бабо, кота не можна. Не положено. В нього футерко радіоактивне.
— Нє, діточки, без котика не поїду. Як я його кину? Самого кину? Це — моя сем’я.
От із цеї бабки... І з тої квітучої яблуні. З них усе почалося. Я знімаю тепер тільки звірину. Я вам казав: сенс мого життя відкрито...
Одного разу показав свої чорнобильські сюжети дітям. Мене картали: навіщо? Не можна. Не треба. І так вони живуть у цьому страхові, серед цих розмов, у них змінено кров, порушено імунну систему. Гадав, прийде душ п’ять-десять. Набилася повна зала. Всякі питання ставили, але одне прямо в пам’ять мені вбилося. Хлопчик, затинаючись і шарію-чись, видно, з тихих, неговірких, спитав: «А чому не можна було помогти звірятам, які там осталися?» Ну, чому? У мене в самого таке питання не виникало. І я не вмів йому відповісти... Мистецтво наше тільки про страждання і любов людини, а не всього живого. Тільки людини! Ми до них не опускаємося: до тварин, рослин... У той, інший світ. А людина ж може все знищити. Всіх убити. Тепер це вже не фантазія... Мені розказали, що в перші місяці після аварії, коли обговорювали ідею переселення людей, з’явився проект переселити разом із людьми й тварин. Але як? Як переселити всіх? Може, ще якось можна було перегнати тих, що на землі, а тих, хто в землі — жучків, хробачків? А тих, хто вгорі? У небі?
