Ніч ополудні - Артур Кестлер

Свого сусіда з 402-ї Рубашов цінив дуже високо. Він сидів у цій в’язниці вже більше двох років, знав таємні комунікаційні канали, був добре поінформований про всі в’язничні новини і знав прізвища багатьох в’язнів та за що їх заарештовано.

Вранці десятого дня, коли в камері 406 появився «мешканець», Рубашов спитав офіцера, чи йому що-небудь відомо про новака. Той відповів відразу:

«ЦЕ — РІП ВАН ВІНКЕЛЬ».

Офіцер полюбляв говорити загадками, намагаючись таким чином внести в розмову елементи таємничості і полонити слухача від самого початку. Рубашов напружив пам’ять. Пригадалася історія людини (здається, в Америці), яка проспала 25 років і, прокинувшись, не могла впізнати знайомого їй світу.

«ТОБТО ВІН ВТРАТИВ ПАМ’ЯТЬ?» — спитав Рубашов.

Сусід, задоволений ефектною аналогією, розповів усе, що знав. З його слів виходило, що новак був викладачем соціології у невеликій країні південно-східної Європи. В кінці світової війни у тій країні спалахнула революція і цей чоловік узяв у ній активну участь. Була створена «комуна», яка романтично проіснувала кілька тижнів і врешті була нещадно задушена.

Лідери революції були аматорами, однак репресії проти опонентів проводили з професійною досконалістю. У новоствореній «комуні» наш герой дістав пост «державного секретаря народної інформації». Після розгрому революції його засудили до страти, після чого замінили цей присуд довічним ув’язненням.

Колишній «державний секретар» відбув 20 років в одиночній камері без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом. Про нього просто забули, бо юридична система у тій невеликій південно-східній країні, попри плин часу, залишалася, по суті, патріархальною.

Пару місяців тому завдяки амністії його звільнили і, достоту як Ріп ван Вінкель після двадцяти років сну й темноти, він вийшов на денне світло. Йому дали дозвіл покинути батьківщину, отож першим потягом він поїхав до країни своїх мрій. Через два тижні після прибуття сюди його заарештували. Мабуть, за двадцять років одиночної камери він дуже «відстав». Не виключено, що він уголос розповідав знайомим про те, як він уявляв собі життя в країні революції. Можливо, він розпитував про старих друзів, героїв революції, не знаючи, що їх уже розстріляно як шпигунів і зрадників. Можливо, він вшановував вінками не ті могили. Можливо, він навіть хотів зустрітися з ним, Рубашовим…

Тепер екс-секретар, мабуть, запитував себе, що було краще: 20 років мрій в одиночній камері чи два тижні дійсності на омріяній волі. Можливо, він збожеволів. От і вся історія цього Ріпа ван Вінкеля…

Коли офіцер закінчив розповідь, від протилежної стіни почулись глухі удари. Ріп ван Вінкель озвався. Шість чи сім разів він повторив рядок з гімну, роблячи ту саму помилку:

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!»

Потім усе затихло.

Рубашов ліг і заплющив очі. У свідомості знову заворушилася «граматична фікція». Вона не озивалася словами, а поставала якимсь туманним неспокоєм, що означав приблизно: «За це ти мусиш теж заплатити. За це ти мусиш теж відповісти. Бо поки він мріяв, ти діяв».

Того самого дня по обіді Рубашова повели до голярні. Цього разу його супроводили старий наглядач та один конвоїр. Наглядач човгав ногами два кроки попереду, а конвоїр на такій самій відстані йшов позаду. Минули камеру 406, на дверях якої ще не було картки з прізвищем арештанта. У голярні працював лише один чоловік — теж в’язень? Рубашов здогадався, що були вжиті всі заходи, аби він не міг запізнатися ближче з запротореними сюди людьми. Всівшись у крісло, він оглянув голярню. Було в ній порівняно чисто. На стіні навіть висіло дзеркало. Рубашов зняв пенсне й глянув на своє відображення. Особливих змін не помітив.

Голяр працював мовчки, швидко, але обережно. Двері у коридор були відчинені. Наглядач вийшов, а конвоїр, спершись спиною об одвірок, спостерігав процедуру голення. Хотілося заговорити до голяра, та Рубашов знав, що це суворо заборонено. Не хотів накликати зайвого лиха на молодого хлопця з помазком і бритвою у руках, широке й відкрите обличчя якого йому подобалося. Зовнішній вигляд голяра вказував, що до ув’язнення він був скоріш за все ковалем або механіком. Намиливши щоку, він злегка провів по ній бритвою, спитавши, чи не шкребе. Звернувся словами «громадянин Рубашов».

Це було перше речення, почуте Рубашовим у в’язниці від іншого в’язня. Хоч воно було сказане діловим тоном, він догледів у ньому якесь особливе значення. Потім знову запанувала мовчанка. Вартовий біля дверей стояв у попередній позі. Голяр ножицями підрівнював клинок борідки Рубашова й підрізав пасма з потилиці. Він заклав два пальці за комір, мовби відтягуючи його для більшої зручності, а коли відпустив комір назад, Рубашов відчув на спині кульку з паперу. Через кілька хвилин вартовий відпровадив його знову до камери.

Всівшись на ліжку і стежачи за вічком, Рубашов дістав із-за коміра кульку, розгорнув її і прочитав два слова, написані, мабуть, у великому поспіху: «УМРИ МОВЧКИ».

Прочитавши цю записку, він пошматував її на дрібні клаптики, кинув у рот, довго їх жував, а тоді виплюнув у парашу. Це була перша записка, що дісталася до нього нелегально. Під час ув’язнення у ворожих країнах він часто отримував подібні записки. В них обов’язково вимагалося від нього витримати тортури, підняти свій голос проти суддів, кинути обвинувачення в обличчя обвинувачів. А зараз… Невже в історії наступали моменти, коли від революціонера вимагалося лише одного — вмерти мовчки?

Думки, немов наполохані стукотом, що полинув із камери 402, здійнялися і відлетіли. Рубашов приклав вухо до стіни й прислухався. Сусід питав, куди Рубашова викликали.

«ДО ГОЛЯРНІ», — відповів Рубашов.

«А Я ВЖЕ ДУМАВ ПРО ВАШ КІНЕЦЬ», — признався сусід.

«СПОЧАТКУ ВИ, ПОТІМ — Я», — відповів Рубашов.

«ХА-ХА», — з якимось піднесенням стукав сусід. — «ВИ СПРАВДІ ДИЯВОЛ!»

Як не дивно, цей архаїчний комплімент додав Рубашову снаги. Несподівано він почав заздрити сусідові, рід якого дотримувався виробленого у віках правила: як жити, так і померти. Змалку людину