Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

А все ж ми стрінемося випадково
А все ж ми стрінемося випадково, На пароплаві десь і може восени, І може здійсняться, немов намова, Твої страшні, мої безумні сни!.. Ти уяви – вода плюскоче в кручу, Холодний захід вмер, шепочуть комиші, Схилилась ти на вигнуте поруччя… Ти придивляєшся, як гай в туман біжить. Цілуючи простори, впала зірка, Спалила цілу путь і вмерла вдалині. І відізвалися в мойому серці гірко Дитячі мрії у забутім сні. Ти уяви: за кермою керманич Неначе кам’яний, шумує колесо, І лози з берегу нам шлють добраніч, Співучі обрії, і небо… й тихий сон… Оце і все… я не скажу ні слова — Твої страшні, – мої безумні сни… Далеко десь ще стрінемося знову, На пароплаві може, може восени… Так день пройшов…
Так день пройшов. Не треба каяття, Не треба дум палких, як перша рана… З золотолистям прийде забуття, Це перша осінь – голуба і тьмяна… Я так люблю твоїх очей глибінь, Я так люблю про першу зустріч згадку, Що вже не бачу болячіших змін… Хай буде путь через чарівні кладки! Поглянь, як молодо синіє даль, Поглянь, як соячник кохає сонце… Моя душа, мов гостреная сталь, Проб’є препони, – не запнеш віконця… Ти не сховаєшся ніде, ніде, Ти не втечеш, знайду тебе й в пустелі… Хоч боляче, а осінь все ж іде, Золотолистям стежку мою стеле. «Не почуєш більше мого голосу…»