Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Що мені – коли осінь самотня! Гайвороння сплітає вінки, Крізь туман розлягаються дзвони — Таємничі, над край не тривкі — Лиш торкають розгублені гони… Гей, болотяна путь ти моя, Твою рану ніщо не загоїть! Мені журно, що осінь – то я… …Ми не стрінемось більше з тобою. «Я б тебе цілував, цілував…»
Я б тебе цілував, цілував За парканами заспаних станцій, Де м’яка, соковита трава Килим стеле до тихих акацій… Одморгають і зорі своє, Одгудуть паротяги далекі, Одинокий ліхтар покладе Дивний відблиск на ковану рейку. Поцілує холодний метал, Розтечеться металом змертвілим, Сотні тисяч отруєних жал, Перетнуть твоє стомлене тіло! Я тебе не люблю, не любив, — Як не можу любити нікого — Моє серце під бурю розбив Синій грім з-за похмурого рогу… Моє серце спалили вогні — Горобиної ночі заграви… Коли зможеш, прости і збагни Цей паркан, ці акації й трави! …Може ляжеш гарячим плечем На крицеву, морожену рейку… Паротяг закричить, утече В далечінь незнайому й далеку… І світанок гарячим мечем Розворушить забруднені хмари. …Цілував твоє тепле плече, Твої очи не сині, а карі… Збережеш своє тепле плече! Підеш ти у брудні океани… День за днем у глибінь потече Мов алея, мов рівні каштани… Одійди ж у далекі краї, Залиши моє тіло прокляте… (А цілунки, цілунки твої — Білі голуби, рожі розп’яті!..)