Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Хвилі річ ведуть і грізну й мудру. Чайка схопить на перисті крила Мудрість моря й понесе під небо. З океанів – чорну таємницю І з глибин – нечувані простори! Мудрість моря понесе під небо Стрілокрила та могутня птиця. …Здрастуй гнівне, здрастуй люте море! Я прийшов, такий як є, до тебе… «Мені хочеться так як дитиною…»
Мені хочеться так як дитиною Загубитись в саду восени — Чарівничою снити хатиною, По яку мандрували сини. Багряніють берези на заході, Багряніє в борах сухолист… Шелестить сухолистом по ягоди Біла дівчина з сумом намист… Він простягся в майбутнє хвилинами — Твій підроблений, тьмяний корал, Ланцюгами солодкими, дивними Мені волю в борах одібрав!.. Коли сонце розплавило обрії З-за берези я стежив стежки, Що їх пестили очи недобрії, Що встилали їх будні тяжкі… Багряними берези на заході Намітками з голів зап’ялись… Поминула й берези, і ягоди Біла дівчина з сумом намист… Не любитиму так як дитиною В чарівничім саду восени!.. Бур’яни поросли за хатиною, З мандрівок не вернулись сини… «Мені журно, що осінь моя…»
Мені журно, що осінь моя Виноградні листи розіслала, — Мускуляста рука ратая У чорноземлю врізала рало… Мені лячно стежками іти, Мені сумно співать колискову, Коли вірю, що осінь – то ти, Коли знаю – не зійдемось знову… Порожнеча така навісна, А тополі безмірно скорботні… Що мені, ніби буде весна,