Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

І знову я в примруженім екрані Знайти зворушливі натяки хочу… Твої могутні, незабутні очи — Мої роз’ятрені, гарячі рани! В полях нехай і громовиці, й зливи, Нехай по вулицях кричать трамваї, — В оркестрі скрипка про вогонь співає, Кричить про неподолані припливи! З екрана тінь синява, непокірна — З інтриг сплетіння, з кадрів перепліту — Скресне таємним та привітним мітом І розітне мою любов надмірну… На полотно терпкий електропромінь Поклав чеканні та чіткі обійми, А я з-між ребер власне серце вийму І понесу на пагорків заломи! Крізь листотінь лапастого клен-древа Червоних блищиків скресає гама… І юрби п’ють вибагливу рекламу Й дари несуть за радість ключареві… А я піду крізь будні – дні та ночі — Примружений, мов тіні на екрані, Щоб мріяти про городи незнані Та про могутні, незабутні очи… Крізь кригопис вікна мого
Ось похапцем ідуть одні, А ті похмурою юрбою… Поглянь, як наростають дні, Розкривши стяг над головою! І, не діждавшися черги, Вони, мов білиці, стрибають… Поглянь – які без меж сніги Біжать з-під колеса трамвая… На розі усміху просить, А там – перламутрові сльози — Сплетіння дивної яси Виводять на вікні морози… Рух, блиск – і пролетів вагон! І знову тиша. Снігу клоччя… Крізь кригопис вікна мого Спостерігаю сині очи… З-за моря снігових дахів, З-за димарів, антен стрімчастих Злітають зграями птахи, Оточують сніги круглясто… І в чорнім колі, вдалині, Вони тепліють, очи сині, — Поглянь, як наростають дні, Поглянь, які сніги в долині! Ніхто цей спокій не зруйнує,