Ніч ополудні - Артур Кестлер
Рубашов, добре знаючи методи, недавно впроваджені в партії для піднесення пильності і дисципліни, втратив спокій. Він здогадувався, що десь хтось уже заварював свій трунок для Орлової, але почувався безпомічним, бо не бачив перед собою нічого конкретного, проти чого можна було б повстати на боротьбу.
Повітря у представництві дедалі розріджувалось, дихати ставало все важче. Диктуючи чергові звіти Орловій, Рубашов уже не робив саркастичних коментарів. Цей перехід у «зону безпеки» зроджував у ньому почуття особистої провини. Це почуття, що виникало від неспроможності робити й далі саркастичні зауваження під час диктування, позбавляло його також сміливості підійти до неї ззаду й покласти їй долоні на плечі.
Минуло кілька днів, і Орлова ні разу не прийшла до його кімнати. Кілька днів він збирався запитати її про причину цього охолодження, але так і не наважився. Коли ж нарешті спитав, вона промимрила щось невиразне про мігрень і замовкла. Більше вона до нього не приходила, за винятком одного разу.
Трапилось це через три тижні після зборів, на яких Орловій було винесено «серйозне попередження». Трималася вона, як і раніше, але протягом усієї ночі Рубашова пекло відчуття, що вона сподівається від нього чогось рішучого, чогось обнадійливого. Він натомість лише сказав, що радий її візитові та пожалівся на втому, яка справді його обезволювала. Прокинувшись, помітив, що вона лежить із розплющеними очима, непорушно втупившись у стелю. Спостерігаючи її задуму, він ще дужче карався відчуттям своєї провини й ніяк не міг цього депресивного почуття позбутися.
Наступного дня перед приходом Орлової до кабінету перший секретар місії сказав Рубашову ніби довірливо, але акуратно підібраними реченнями, що брат Орлової і невістка заарештовані «там». Брат Орлової був одружений з іноземкою, отож їм обом закидалися шпигунські зв’язки із її країною, а також використання цих зв’язків для потреб опозиції.
Через кілька хвилин надійшла Орлова. Сіла за стіл і приготувала записник. Рубашов ходив по кімнаті, диктуючи свій черговий звіт, і не міг відірвати очей від її білої шиї. Його зір був прикутий до вигину, що просто фізично виводив його з рівноваги. Він дивився на її оголену шию й не міг позбутися думки про те, що «там» усіх приречених стріляють у потилицю…
На наступних зборах партійного осередку за пропозицією першого секретаря Орлову було усунуто з посади бібліотекаря через недовір’я. Усі присутні проголосували «за». Ніхто не виступав. Ніхто нічого не запитував. Ніхто не виявляв бажання подискутувати. У Рубашова якраз розболілися зуби, і він на збори не прийшов…
А ще через кілька днів Орлову та ще одного працівника місії було відкликано на Батьківщину. Їхніх прізвищ ніхто більше не згадував. Але ще кілька місяців, поки його й самого не відкликали з місії, Рубашов жадібно вдихав приємний запах її великого, неповороткого тіла, що, здавалось, затримався на всіх стінах, на всіх предметах кабінету й спальні…
4«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!»
Вранці на десятий день ув’язнення Рубашов почув стукіт зі стіни, що відгороджувала його камеру від камери 406. Прислухався. Хтось у рівні проміжки часу підходив до стіни і відбивав по ній одне й те ж речення, щоразу роблячи ту саму помилку у слові «вставайте» — опускаючи «с». Рубашову страшенно кортіло «розговоритися» з новим сусідом (ще вчора камера була порожня). Отож відповідав з поспіхом. Коли стукав до нього, новий сусід, здавалося, уважно слухав, але у відповідь лився потік незв’язаних між собою літер, що врешті закінчувався реченням із помилкою:
«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!» Після сніданку молодий офіцер із камери 402 дав знати, що хоче поговорити. Між Рубашовим і ним за цих десять днів склалися приятельські, навіть дружні взаємини. Молодий офіцер із моноклем і закрученим вусом страждав від хронічного одноманіття і дякував Рубашову за всяку дурницю, передану через стіну. По п’ять-шість разів на день він просив Рубашова розказати йому якусь історію. Та Рубашов рідко мав настрій до подібних розмов і навіть не знав, із чого їх починати. Тоді ініціативу перебирав сусід. Він передавав класичні анекдоти «офіцерських собраній». Дійшовши до кульмінаційної точки, в’язень по той бік втихав і чекав. Усе це були старі, запорошені анекдоти патріархальної давності. Рубашов уявляв, як, дійшовши до розв’язки, сусід чекав гучного сміху від слухача і сумовито дивиться на німу, голу стіну. Зі співчуття і ввічливості Рубашов після кожного жарту вистукував голосно «ХА-ХА». Сусід підхоплював це, виявляв надзвичайне вдоволення і гатив по стіні п’ястуками або черевиками: «ХА-ХА-ХА-ХА!», — або: «ГО-ГО-ГО!» Здавалося, він аж іржав від задоволення, що зумів розвеселити за стіною такого самого, як і він, нещасного. Зупинявся, щоб пересвідчитись, чи Рубашов і далі вистукує свій «регіт». І коли той після співчутливого, двоскладового «ХА-ХА» втихав, офіцер ображався й відразу про це заявляв:
«ЧОМУ Ж ВИ НЕ СМІЄТЕСЯ?»
Щоб не псувати відносин, Рубашов спохоплювався й вибивав по стіні дальший потік вдаваного «ХА-ХА-ХА…» Сусід із 402-ї не затримувався з підсумком: «ПРАВДА, СМІШНО?»
Дуже часто Рубашова будило гупання сусіда в стіну. З тих чи інших причин не завжди хотілося відповідати, але офіцера
