Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

як брудний барліг, стоїть неприбране і на підлозі знати сліди чужих — огидних ніг. Цвіте герань, — і в павутинні муха десь б’ється… Ти одна, одна. Ніхто не гляне, не підслуха, чи ти весела чи смутна. Мов корабель, твоя мансарда по морю тиші проплива — і тільки серце, як петарда, зболілі груди розрива, — що десь рясніє сміх веселий, шумує радість і тепло, а ти в запльовану постелю кладеш запльоване чоло! Склепила ніч важкі повіки і в шиби дише гаряче. Ніхто не схилиться довіку тобі, як рідний, на плече, не пригадає друзів дальніх, що десь майнули вітерцем, — і тільки образи брутальні тобі палитимуть лице. Вони повстануть, як міазми із чорних шпар, із вогких плям — і стиснуть нестерпучі спазми тебе за горло, як петля: для кого молодість горіла, кому цвіла твоя любов? Адже ж у тебе – тільки тіло — п’янючі груди, гаряча кров! – Зірви шмаття своє паскудне, зітри мальований свій рот: хай буде це — до чесних буднів твій небуденний поворот! «Я хочу радости, я сміху, сонця хочу…»
Я хочу радости, я сміху, сонця хочу! Яка верба ласкава, вишня – молода. Як лагідно десь в потоках плюскоче Ясна вода. В небесних заводях з ясними вантажами Пливуть далекі білі кораблі: То радісна весна – багатими дарами І то заручини землі. Дзвенять сади, мов золоті бандури,