Одіссея практиканта - Володимир Кривенко
Так, Одеса була напоєна вечірнім теплом. Була… Але, десь, до другої ночі…
О другій годині ночі прокинувся пан Бриз… Наскільки мені відомо, цей пан полюбляє тепло і завжди спішить туди, де тепліше. тобто вдень на сушу, а вночі – не море. Так роблять геть усі бризи світу, але – не одеській… З другої години ночі і до схід сонця, морський бриз змусив мене грітися неквапним бігом «підтюпцем». Перші теплі промені сонця знайшли мене аж на Ланжероні. Втома від безсоння і нічного марафону валила мене з ніг і я, щоб, хоч трохи, підбадьоритись, скупався. Помогло хвилин на двадцять. Скупався ще кілька раз і, в решті решт, влаштувавшись на вже теплому піску, міцно заснув.
Прокинувся години за півтори від галасу, тупотіння, сміху. Поряд зі мною, на пісочку, сидів кавказець. Краще сказати – кістяк кавказького походження; така виснаженість була характерна хіба що для вязнів майданеків-освенцимів. Він сидів, спираючись на відкинуті назад руки, злегка ворушачи павутинням довгих тонких пальців пісок. Ступні ніг – як мінімум 47 розміру, закінчувались довжелезними, вдвічі довшими за нормальні, тонкими пальцями з опуклими жовтими нігтями.
«Грузин», як я його назвав, спокійно сидів на пляжному рушничкові, вигріваючи в сонячних проміннях свої кістки, обтягнуті тонкою темною, з буйною рослинністю шкірою. Видовище, що й казати, було колоритне… Люди, проходячи повз «грузина», хто стишував ходу і кілька раз обертався, посміюючись, хто, навіть, спинявся на хвильку, роздивляючись і коментуючи побачене. «Грузин», мабуть, звиклий до такої надмірної уваги, здавалось, не зважав на те.
Здавалось, не зважав… Але, до того часу, коли, затуляючи сонце, над «грузином» не нависла тінь такої огрядної мадам, що з матеріалу, який пішов на неї, можна було б створити двох-трьох таких «грузинів»…
– Изя! Моня! Розочка! Идите скорее, посмотрите на этого дядю! Он тоже в детстве плохо кушал! Так вы посмотрите что из этого вышло! У него же не телосложение получилось, а одно сплошное теловычитание! Оно вам такое надо?
Терплячка «грузина» була вичерпана. Він поволі підняв кістяк правої ноги, ледь не до носа мадами і скрутив… Дулю!
Дарма він це зробив, бо забув, що це не Жмеринка, а Адєсса-мама… Мадам аж захлинулася від захвату:
– Борис Львович! Фіра Соломоновна! Скорее будьте здесь! Тут один товарищ такое показывает, шо ну, просто, умора!..
– Я тэбэ нэ товарыщ! – сердито пробурмотів «грузин» і, скрутивши наостанок, аж чотири дулі всіма кінцівками одночасно, пішов геть з пляжу.
З піднесеним настроєм пішов з пляжу і я. В касі залізничного вокзалу купив плацкартного квитка на Київ, потім, пам'ятаючи настанови дяді Сєні, поїхав до Оперного і взяв, мабуть, передостаннього квитка аж на гальорку. Третьосортний квиток мене не засмутив, бо я збирався дивитися не стільки виставу, скільки сам театр.
Часу до театру залишалось багато, принади безробітно-американського способу життя, я вже відчув, отже вирішив весь вільний час витратити на пошук готелю.
Дарма.
Правда, в готелі, недалеко від Потьомкінської, мені порадили підійти ближче до 23 години – «тоді щось, може, придумаємо»…
Хотілося піти ще раз на Привоз, почути ще раз ті, немислимо колоритні і дотепні зразки одеської мови, але можливість зустрічі з тим «добродієм» зі шпаллером, відверто лякала і я не став випробовувати долю, а ще трохи потинявшись містом у безплідних пошуках нічлігу, пішов до Оперного.
Доля, нарешті, посміхнулася мені: – в Одеському театрі, перед виставою, проводились екскурсії. Слова юної дівчини-екскурсовода назавжди врізались в мою пам'ять:
– МИ не могли допустити, щоб театр в якійсь там Вені був кращим за НАШ, і МИ зібрали два мільйони золотих рублів, щоб одержати це казково прекрасне восьме чудо світу…
Театр і справді вразив, але найбільше вразив патріотизм юної одеситки. Було таке враження, що саме вона, безпосередньо, брала участь в збиранні тих мільйонів, і саме її золотий рубель теж, малою цеглинкою, вкладений в цю будівлю…
Вистава закінчилась, закінчилась і казка. Треба було повертатись до суворої, не дуже прихильної до мене дійсності…
Найгірші передчуття підтвердилися – вільних місць не було. Віктор, якось, сказав – «не буває у налагоджувальника такої ситуації, щоб на було виходу! Буває, правда, що входу немає»… Ну, що ж, буду шукати вхід…
Втім, вхід, наче, є. Я ж, в Миколаєві, вже мав деякий досвід здобування нічлігу за допомогою чуйних хлопців в червоних кашкетах… Може й зараз спробувати?
А ось і мій потенційний рятівник; на автобусній зупинці стояв літній молодший лейтенант. Можливо, слід було б пошукати, як в Миколаєві, наряд міліції, але я був занадто втомлений, і вирішив ризикнути.
Товариш лейтенант! – звернувся я до нього, свідомо підвищивши в званні. – Може хоч ви мені, якось, поможете ніч під дахом перебути? Міліціонер, здивовано подивившись на мене, козирнув і запитав:
– А шё такого ужасного случилось в вашей молодой жизни, юноша? С ненаглядной разборки – не в вашу пользу, и в результате – вы на улице?
– Ну, майже… – погодився я, не бажаючи спростовувати шерлок-холмську прозорливість міліціонера. – Я тут у відрядженні, проїздом з Дунаю. Завтра маю додому відбути, до Києва, так, що мені залишилось тут, у вас, ніч протриматись і день простояти, а в готелях – жодного місця! Ну, просто, хоч до вас просись! – прозоро натякнув я… Міліціонер натяк не сприйняв і, трохи подумавши, порадив:
– А знаете шё, молодой человек, вы же ещё в «Дом Колхозника» не успели визит нанести? Там, правда, не Баден-Баден и, даже, не Шепетовка, но места всегда есть. Седлайте четвёртую марку –
