Одіссея практиканта - Володимир Кривенко
– Опікся на молоці, то й на холодну воду дмухаєш!..
…Але те, що кав'яром стріляти збирався – молодець! То по-нашому, по-козацьки – «Будем драти пане-брата, з китайки онуч!»
Батько мій народився в козацькому краї – на Уманщині і «Кобзар» знав на пам'ять…
О шостій годині наступного ранку наша «Антилопа Гну» – витвір місцевих умільців, зібраний з решток Доджа 3/4, ГАЗа та різного трофейного і вітчизняного залізяччя, вже бадьоро, піднімаючи густий шлейф пилу, мчала мене на зустріч з новими пригодами.
Зовні це був справжній Dodge 3/4, військове дитя Chrysler-а; з прямокутним лобовим склом, лебідкою над переднім мостом, захисними решітками перед фарами, з плавним вирізом в бортах, замість дверцят, з широкими підніжками, де вільно розмістились запасні колеса і каністри, з надставними решітчастими бортами кузова…
Заводські реаніматори добре потрудились, надавши нове життя ветеранові: замінили і колеса, і ходову, і двигун, але зовні, як я вже казав, це був справжній Dodge 3/4.
То була незабутня поїздка. Ми не поспішали; в Шабо ми заїхали до родичів водія, де я придбав пару пляшок чудового домашнього вина, потім зробили зупинку в Затоці, скупались спочатку в морі, потім змили сіль в Лимані. Словом, в Одесу ми в'їхали вже близько другої години дня.
Водій пильно дивлячись вперед, знизує плечима і розгублено бурмоче:
– Нема їм що робити, знову поміняли… Виходить, знову там їхати можна? І, звертаючись до мене:
– Розумієш, раніше на Дерібасівську вантажним машинам в'їзд був заборонений, а зараз – жодного знаку! Ну, раз можна, поїдемо по Дерібасівській, так набагато коротше буде.
Ось і Дерибасівська, але не встигли ми і сотні метрів проїхати, як чуємо трель міліцейського свистка і, підкорюючись владному помаху жезла, зупиняємось.
Приїхали…
– И шё? Нарушаем!? – чи то констатував факт, чи то спитав старшина-орудівець.
– Нарушаем шё? – в тон йому відповів водій.
– Вы, уважяемый, знаки читать умеете?
– А как же, уважаеиый, читаю, если они есть…
– И шё, где-то написано, что грузовому транспорту на Дерибасовскую можно?
– А шё, где-то написано, шё нет?
– Так вы шё, уважаемый сюда на парашюте спустились, шё знаков не видели?
– На парашюте? Не, я и парашюта вашего на видел, и знаков. А ехал я так: – і водій, що непогано знав Одесу, детально розписав наш шлях.
– Та ты шё! – вражено вимовив старшина, зсунувши жезлом фуражку на потилицю. – Ану, от этого перекрёстка – ещё раз поподробнее!
Уважно вислухавши водія ще раз, старшина, переходячи на «ти», розчулено мовив:
– Так тебя ж, родной ты наш, не штрафовать, а премировать надо за разведданные особой важности, прямо перед строем! – він кивнув у мій бік, – и я-таки тебя за это, от имени одесской милиции, награждаю триумфальной поездкой по всей Дерибасовской и совершенно бесплатно!
Старшина рішуче насунув фуражку на лоба, став на підніжку і, тримаючись за запасне колесо, скомандував:
– Вперёд, но медленно, с чувством и расстановкой!
Кожному постовому на перехрестях він тричі бібікав і кричав, вимахуючи жезлом:
– Это наш! Я ему разрешил!! Ему сегодня всё можно!!! – і постові «брали під козирок», проводжаючи нас здивованими поглядами…
В кінці вулиці орудівец ще раз подякував водію за «разведданные немыслимой важности» і покинув наш «Додж».
– Тебе куди завезти? – запитав водій.
– А де у вас тут чумаки кучкуються?
– Хто? Які чумаки?
– Ну, ті, з волами круторогими. Мені начальник сказав, щоб я і на гарматний постріл до них не наближався, а користувався залізницею.
– А ну тебе з твоїми ребусами! То на вокзал завезти?
– Та не треба, скажи, лишень, як і чим звідси туди добратися, та й на тому попрощаємось.
– Е-е-е, ні! Так не піде! Вікторія Тарасівна сказала…
…Попрощались ми вже на вокзалі…
На поїзд я не поспішав, бо, на прохання колег, мав через два дні «зняти» три квитки з Ізмаїльського теплоходу для фінансового звіту. Отже, помістивши сумку в автоматичну камеру схову, я рушив на пошук готелю.
Цього разу, вирішивши випробувати щирість моєї любові, Одеса зустріла мене прохолодно: жодного місця для мене в її численних готелях не виявилось…
Повертатись на вокзал до душного залу очікування не хотілося, тим паче, що безквиткових постояльців опівночі, як правило, виставляли на «свіже повітря» навіть взимку…
Денна спека лишила Одесі приємне вечірнє тепло. Згадався сіновал Оксани Михайлівни. Потім згадався мультик за мотивами Херлуфа Бідструпа «Скамійка», на котрій американський безробітний прокидався вранці та вкладався на ніч…
Повівав легенький, теплий вітрець. А чим я гірший, чи тендітніший за того старого американського безхатченка?
Тепла ніч накрила Одесу. Приморський Бульвар спорожнів. Лавочка в затишному місці під могутнім платаном непереможно кликала мій стомлений організм до себе. Я скорився і, розмістившись по-американобезробітньому,