Одіссея практиканта - Володимир Кривенко
– Взагалі-то логічно… А як же ти сам з цим впораєшся?
– Чому сам? У них же на зміні електрик має бути, от з ним і сходжу.
– А як він відмовиться?
– Відмовиться?! Хай тільки спробує! Я скажу – «Вікторія Тарасівна сказала!»… Хлопці засміялись, а Віктор зауважив:
– Думка цікава, я згоден, але, може, пішли разом, електрика пошукаємо, домовимось?
– Думка моя, а ти хочеш її привласнити? Я вже сам впораюсь. Ви, краще, перелік необхідного підготуйте. Пішли, бо там Юрчик чекає і всі «жданики» вже поїв…
– Ну, то що, поїхали?
– Поїхали!
І ось я знову на заводі. Пароль, що відмикає будь-які двері, у вигляді «Вікторія Тарасівна сказала» знадобився мені вже на прохідній; ні моя перепустка, ні фірмове посвідчення, ні моє пояснення, що якість освітлення можна лише вночі перевірити, на охоронника не подіяли.
– Приходьте завтра. Сьогодні вже нікого нема…
– Добре, я піду, але, коли вас завтра Вікторія Тарасівна на килим викличе з приводу зриву, завдяки вам, виробничого завдання, щоб ви не ображались, коли з вас премію зніматимуть!
– Чекайте, а що ж ви не сказали, що Вікторія Тарасівна сказала???
– Проходьте, будь ласка…
Електрика зразу відшукати не вдалось, але, завдяки чародійному паролю, електрик сам знайшов мене і запропонував свої послуги…
Близько другої години ночі я вже був в готелі, а в кінці наступного дня, вся запланована на десять днів робота була завершена всього за два дні…
Ввечері цього ж дня, в номері готелю, Едік взявся за оформлення протоколів повірки заземлення і освітлення, а ми з Віктором, втомлено розвалившись на ліжках, вели неспішну бесіду:
– Кому розкажеш – не повірять! – з щирим подивом підсумував Віктор.
– А ми нікому й не розкажемо! Може знову тут щось потрібно буде зробити-налагодити, то як розкажемо – з-за конкурентів не проб'ємось! – зауважив Едік.
– Я теж казатиму, що важче об'єкта не зустрічав – погодився я, – тільки треба придумати страхітливі труднощі, не паплюжачи, звичайно, Вікторію…
– Наприклад?
– Ну, розкажемо їм таке; американські метелики в фруктах, одязі, під ногами чвакають, в ліжку, в борщі…
– Карантин, КПП на в'їзді-виїзді, – підхопили хлопці…
– Словом – жах, а не відрядження…
– Але, ми, скажемо – дещо не доробили з-за тих метеликів, можливо, комусь з'їздити ще раз-другий доведеться… Наші перелякаються, і відмовляться їхати, а ми, якщо, звісно, Вікторія викличе, будемо просто «змушені» доробити недороблене…
– На жаль, то буде вже без мене.
– Не розстроюйся, ми тебе телеграмою через деканат викличемо!
– Ну добре, потрудились ми на славу, тепер і відбій не гріх зіграти. – запропонував Віктор.
– Одноголосно! – радісно відповів Едік. – Пропоную виспатися досхочу, а завтра культурно відпочити, бо далі, відчуваю, і голову вгору підняти ніколи буде.
Забігаючи вперед, дуже-дуже далеко вперед, аж на 16 років, за той час, проведений в безперервних відрядженнях, мушу визнати, що подібне ставлення замовника до нас і нашої роботи, я відчув лише двічі… За два місяці практики аж двічі і за подальші 16 років ще, лише, двічі… Що поробиш, як казав Віктор: – «така у нас C'est la vie».
Вранці нас збудив ввічливий, але наполегливий стукіт у двері.
– Кого там принесло? – сонно пробурмотів, встаючи з ліжка Віктор. За дверима стояв усміхнений Юрчик.
– Доброго ранку! Вікторія Тарасівна сказала, що майже все необхідне вже не заводі і послала мене за вами.
– O! Mamma miа! – простогнав Віктор, – схоже – Adieu à l'amour!
– Що, що? – стривожено запитав Юрчик.
– То така молитва вранішня, латиною, щоб день склався вдало, – пояснив я.
– А-а-а! Зрозумів! – зрадів Юрчик. Ну, то – десять хвилин на збори, я вас в машині чекатиму…
– Ти що тут розкомандувався? – взявся у боки Віктор.
– Так, а я що? Я – нічого. – Розгубився Юрчик. – Вікторія Тарасівна сказала…
– То й що що сказала? Хвилин через двадцять вийдемо.
– Може, хоч, через п'ятнадцять?
– Через пів години! – гаркнув Віктор, випроваджуючи Юрчика за двері. – Не влаштовує – їдь собі. Самі доберемось!
– А я ж казав, що не все курці – просо! – позіхаючи та потягуючись, мовив Едік. – Ще будемо у неї і в вогненне кільце стрибати за командою – «Алле»!
– Вставай, Нострадамус! Давай, кулею, на горшок, до вмивальника, та й пострибали! А там побачимо, що до чого.
– Вибач, Вікторе, – втрутився я. – Думаю, зібратись швидко – треба, але кулею на завод – не гоже… От, за хвилин 20–25 і виповземо поволі. Хай мають повагу до нас, а то, вже, й шоферня нами командувати зібралась. Віктор подарував мені довгий, погляд:
– Я, в принципі, тієї ж думки. Все, за що ми так їм вдячні, вони ж робили для себе. Все, що ми зробили для них з їхньою допомогою за два дні, за п'ять
