Одіссея практиканта - Володимир Кривенко
– Це можна було б зробити, але у нас час обмежений, та й фінансів теє… Ми ж не розраховували на додаткову роботу… – не вдержався Едік.
– От, за це не турбуйтесь. Головне – ваша здатність і згода. Офіційно за оплату вашої роботи я з вашим керівництвом домовлюсь, а щодо фінансів – укладемо трудову угоду, думаю, будете задоволені.
– Якщо дасте нам на день класного зварювальника, але такого, без джмелів в голові, щоб був постійно коло нас і робив, що йому загадаємо, і електрика на пів години, щоб з вільного автомата на наш сигналізатор живлення кинув, тоді ми нашу основну роботу набагато раніше виконаємо, ще й якийсь час, може, на інше залишиться, – поставив умову Віктор. – А поки що, сходимо до готелю, заберемо сигналізатор, інструменти…
– Ніяких походів! Не будемо час втрачати! Даю вам машину, хай хтось з вас поїде, забере потрібне, а хто залишиться – вас проведуть по заводу, ознайомлять з виробництвом, потім сядете, напишете список необхідного, і – в добрий час! – З тими словами Вікторія Тарасівна зняла слухавку:
– Євгенія Петрівна! Запросіть до мене мого Юрчика і зав. виробництвом. – І, вже звертаючись до Віктора: – Хто поїде?
Я думав, що цю честь доручать мені, але Едік сказав:
– Я поїду, в моїй сумці ніхто, крім мене не розбереться! Кажіть, кому що треба.
Ледве ми написали кому що привезти, як у двері постукали.
– Заходьте, – гукнула Вікторія Тарасівна. Двері прочинилися, на порозі з'явився худорлявий юнак.
– Доброго дня, Вікторіє Тарасівно, кликали?
– Доброго дня, Юрчику! Відвезеш цього товариша до готелю, поможеш забрати, що він скаже і – на завод. До електриків підвезеш.
Не встигли зачинитися двері за Юрчиком та Едіком, як постукав новий відвідувач, такий же худорлявий, як Юрчик, але вдвічі старший.
– Доброго дня, Вікторіє Тарасівно, кликали?
– Доброго дня, Борис Гнатович! Ось, знайомтесь. Наші довгоочікувані рятівники з Києва. Проведіть їх, будь ласка, по заводу, покажіть фронт робіт, поділіться нашими задумками.
Наша екскурсія тривала аж до обіду. Борис Гнатович провів нас по всьому технологічному ланцюжку, познайомив нас з керівниками підрозділів, уважно вислухав і записав наші побажання і пропозиції.
Юрчик не тільки привіз Едіка на завод, але, розвантажившись, знайшов нас і передав нам його «з рук на руки, під розписку».
Невдовзі після обіду електрик показав нам прокладені кабелі живлення і зв'язку. Віктору залишилось лише попрацювати зі зварювальником, встановлюючи датчики, сигналізатор та сирену. Ми з Едіком, тим часом, зайнялись перевіркою контурів заземлення електрообладнання. До кінця дня, десь до дев'ятої вечора, спільними зусиллями, система була змонтована і випробувана. Перевірена, також, і більша частина електрообладнання. Втомлені, але задоволені темпами роботи, ми вирішили, що вже час відпочити і рушили до прохідної.
На прохідній на нас чекав Юрчик.
– О! Нарешті! Я вже думав, ви й ночувати на заводі будете!
– Юрчику! Ти що, нас чекав? Навіщо?
– Вікторія Тарасівна сказала.
– Та навіщо? Ми б пішечком, не так вже й далеко тут!
– Вікторія Тарасівна сказала завезти вас. – Розвів руками Юрчик. – А ви в їдальню заходили?
– А як же, обідали.
– Та нє, зараз на вечерю заходили?
– Яку вечерю? Дев’ята вечора! Там, певне, давно вже закрито, ми вже в готелі, якось…
– Ні, не закрито, там на вас чекають… – Вікторія Тарасівна сказала! Йдіть, я ще почекаю…
О, Господи! Оце турбота! Добре, підемо, повечеряємо, якщо там чекають, а ти вже додому йди, ми самі доберемося!
– Ні, я почекаю, – Вікторія Тарасівна сказала завезти…
В їдальні, і справді, чекали, та ще й вибачатися стали, що змушені просити нас ще кілька хвилин поголодувати, поки розігріється… Ми всілись за стіл, вражено похитуючи головами.
– Якось аж ніяково, – промовив Віктор, – така турбота!.. Я б, може, з такою дівчиною і долю свою зв’язав би залюбки…
– Ага, – жовчно погодився Едік. – За пару тижнів ти у неї через кільце вогняне стрибатимеш, я тільки Вікторія накаже!
– А що, з-за такої дівки і пострибати варто! Тут під «Вікторія Тарасівна сказала» – все стрибає! До речі, тепер ми просто мусимо віддячити їй сумлінною працею по найвищому розряду!
– А чого ж, ми не ледарі! – Віддячимо!
Повечеряли, розрахувались, подякували, а нас повар і питає:
– Що і на який час вам на сніданок готувати? – ми, лише перезирнулись спантеличено. – А хіба у вас на заводі робітників тричі на день годують?
– Ні, це тільки для вас. – І далі, вже знайоме, як куплет в пісні – «Вікторія Тарасівна сказала»…
– Ну, діла! – покрутив головою Віктор. – Пропоную почати віддячувати негайно! У нас що далі за планом? – Перевірка якості освітлення на робочих місцях вночі, на третій зміні? Так ось вона, ніч. І освітлення вже ввімкнули, можна за люксметром з Юрчиком змотатись. Самий втомлений хай відпочиває, а я, з кимось з вас, ті виміри і зроблю.
– А у мене інша пропозиція, – запропонував я. – Я ж на практиці, то коли нас Борис Гнатович водив по технологічному ланцюжку, я все записував для звіту, а тепер мені лишаться лише значення отих люксів в чернетку внести, а потім вже
