Іван Мазепа - Олег Друздєв

запрацювала на повну, її «насіння» впало на благодатний ґрунт. Не зупиняючись ні перед чим, московити почали палити наближені до району, де могли пройти шведи, населені пункти. Так, запалали козацькі поселення на теперішньому Донбасі, як-от: Бахмут (тепер Артемівськ, Донецька область), Тор (м. Слов’янськ, Донецька область) та низка інших заради однієї мети — виморити шведське військо. І це московитам вдавалось доволі добре.

Гетьманщина палала. Один за одним руйнувалися села й міста, які могли б, хай і теоретично, бути зайняті шведами. Мазепа знав про це, та вдіяти нічого не міг. Його дітище було приречене на розорення, єдине, що залишалось, — вибрати, чи бути співучасником злочину, який скоїли московити, чи своїм переходом до шведів дати надію на відновлення краю в майбутньому. Вибір, як ви вже зрозуміли, був очевидним, і 24 жовтня Мазепа, залишивши невеликий загін у своїй столиці — Батурині, вирушив назустріч Карлові. Московський уряд не одразу збагнув, у чому справа. Вважаючи, що гетьман на Божій дорозі, князь Меншиков вирушив до нього в Борзни, де той мав перебувати. На превелике здивування, по приїзді він ді­знався, що «хворий» гетьман поїхав до Батурина, не залишивши ніякої звістки про це.

На шляху до Батурина Меншиков зустрів ще одного свого поплічника, полковника Анненкова, якого гетьман завбачливо відрядив нібито для зустрічі князя, та київського губернатора Дмитра Голіцина, який теж зачув недобре. Прибувши до Батурина, вони побачили, що сердюки зачинили ворота, аби не впускати їх до міста, посилаючись на наказ, який отримали. Прибулі не повірили, що це міг зробити гетьман, і вирушили до іншого міста — Коропа, де мали надію його застати. Та дорогою вони отримали важливу інформацію — спочатку від простого козака Семена Соболевського, а згодом і від мазепинського канцеляриста Семена Боровського, які за «винагороду за вірність» повідомили, що гетьман «за Десну с войском, к шведам поехал». Зрадники завжди були однією з великих бід для України…

Ця інформація дала підставу Меншикову рапортувати до Москви про зраду Мазепи, за доказ якої правив раптовий від’їзд гетьманського небожа Андрія Войнаровського зі ставки самого Меншикова. Останнім доказом, тепер вже документальним, стали листи, які віз із собою спійманий прилуцький полковник Дмитро Горленко. У них відкритим текстом писалося, що гетьман зі старшиною прибули до шведського табору, та наказувалось Прилуцькому полку збирати всі сили для оборони краю від московських військ. Ці відомості були направлені царю.

Цар, не побачивши переконливих доказів зради гетьмана, все ж видав указ про збір всіх полковників та старшини для обрання нового гетьмана та наказ якомога швидше направити війська навздогін Мазепі, щоб завадити його злуці зі шведами. Що прикметно, цар зовсім не розумівся на внутрішньоукраїнських справах, через що наказав призначити новим гетьманом… прилуцького полковника Д. Апостола, який, на його думку, був «злейшим врагом гетмана». Не знав цар, що цей полковник саме перебував з гетьманом Мазепою на шляху до шведського табору. Лише за кілька днів, 28 жовтня, Петро І отримав переконливі докази «зради» українського гетьмана. І тут в хід пішла улюблена зброя московитів — пропаганда. Буквально цього ж або наступного дня царська канцелярія видає «Указ ко всем жителям Малой Росии». У ньому читаємо: «Известно нам, великому государю, учинилось, что гетман Мазепа, забыв страх Божий и свое крестное к нам, великому государю, целованье, изменил и переехал к неприятелю нашему королю Швецкому по договору с ним и Лещинским от Шведа выбранным на королевство Полское, дабы со общаго согласия с ними Малоросийскую землю поработить по прежнему под владение Полское и церкви Божии и святые монастыри отдать во унию». Звісно, це була швидше гра на публіку, ніж реальний стан речей, хоча в розумінні Петра крок Мазепи був справді зрадою. Але ця гра була потрібна. Фактично завдяки вміло організованій інформаційній війні мазепинців загнали в глухий кут. Більша частина населення та військ, що симпатизували ідеям Мазепи, не знали про його виступ, а тому не могли до нього приєднатись. Після того як московські війська захопили Україну, згадані вояки були змушені зайняти позиції під прапорами військ Петра І. Таких людей виявилось доволі багато. Не останню роль зіграла й інформаційна «підготовка», що її вів Петро І. У тому самому указі цар виголошує наступне: «И понеже нам, яко государю и оборонителю Малоросийскаго краю, надлежит отческое попечение о вас имети, дабы в то порабощение и разорение Малой Росии, також и церквей Божиих во осквернение не отдать, того ради повелеваем всей генералной старшине, полковником и протчих вышеобъявленных чинов войска Запорожского, дабы на прелесть и измену сего изменника, бывшаго гетмана, не смотрели, но при обороне наших Великоросийских войск против тех неприятелей стояли. И для лутчего упреждения всякого зла и возмущения в Малоросийском народе от него, бывшаго гетмана, вся старшина генералная и полковая съезжалась немедленно в город Глухов для обрания по правам и волностям своим волными голосами нового гетмана, в чем крайняя нужда и спасение всея Малыя Росии состоит.

Дан сей наш царского величества указ в обозе при Десне за приписанием власные нашия руки и припечатанием печати октября в 28 день 1708-го.

При сем же объявляем, что известно нам, великому государю, учинилось, что бывшей гетман хитростию своею без нашего указу аренды и многие иные поборы наложил на Малоросийской народ, будто на плату войску, а в самом деле ради обогащения своего. И сии тягости повелеваем мы ныне с Малоросийскаго народу отставить».

Таким чином цар розігрував старі, але вірні карти «зрадника і віровідступника» гетьмана й «захисника» від лихих намірів зрадника — царя. Прикметно, що як іще більш надійний козир, що мав би стовідсотково завоювати довіру населення, була використана фраза: «При сем же объявляем, что известно нам, великому государю, учинилось, что бывшей гетман хитростию своею без нашего указу аренды и многие иные поборы наложил на Малоросийской народ, будто на плату войску, а в самом деле ради обогащения своего. И сии тягости повелеваем мы ныне с Малоросийскаго народу отставить». Це був по­пулізм чистої води, але хто на те зважав? Дезорієнтований народ повірив тому, хто говорив приємніше і першим до нього дійшов, а це був цар Петро.

Фактично саме програш своєрідної інформаційної війни за населення і став фатальною помилкою мазепинців, яка багато в чому вирішила їхню подальшу долю. Зрозумівши свою помилку, Мазепа аж 30-го числа відправив перший універсал до свого давнього союзника, стародубського полковника Івана Скоропадського (якого, за рішенням царя, було обрано наступником Мазепи), у якому пояснював причини свого вчинку.

У листі читаємо: «Мій ласкавий приятелю, пане полковнику стародубівський! Нехай буде відомо вашій милості те, що ми, гетьман, бачачи Вітчизну нашу Малоросійську, що приходить до крайньої згуби, коли ворожа нам здавна сила московська те, що поклала була від багатьох літ при всезлобному своєму намірі, тепер почала досягати із занепадом останніх прав та вольностей наших, коли без жодного з нами погодження почала забирати малоросійські городи в своє посідання, людей наших, пограбованих і до кінця знищених, із них повиганявши, а своїми військами осаджувати… А до того не тільки маємо від зичливих приятелів таємні перестороги, але й самі те явними доказами бачачи і цілковито відаючи, що нас, гетьмана,