Іван Мазепа - Олег Друздєв

Олег Друздєв

Іван Мазепа

Від автора

Від Богдана до Івана не було у нас гетьмáна.

Українська приказка

Свого часу Володимир Винниченко писав, що українську історію не можна читати без брому, бо вона вся — «безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування». Із цим важко посперечатись, адже, будучи розташованою між двох світових потуг, Україна повсякчас ставала об’єктом їхніх нападів, почергово змінюючи орієнтацію на Захід орієнтацією на Схід і навпаки. Були спроби розірвати це зачароване коло орієнтацією на третю силу, якою найчастіше виступала Османська імперія, та ці спроби закінчувалися ще більшим розоренням України. За таких обставин на перший план виходили постаті князів, гетьманів та інших лідерів, які брали на себе відповідальність за подальшу долю країни. Показовою в цьому плані є постать Богдана Хмельницького, який за своє гетьманування змінював орієнтири не раз, орієнтуючись то на Річ Посполиту, то на Туреччину, то на Москву. Навіть перед самою смертю, знаючи, куди може привести Україну союз із Московським царством (саме так до часів Петра І називалася теперішня Росія), він знову вирішив змінити орієнтири, та не встиг… По його смерті в Україні розпочався період, який ідеально точно назвали одним словом — «Руїна». Роздерта на два береги Україна стала ареною протистояння між Польщею та Московським царством. До цього протистояння періодично долучалась Туреччина (часто за проханням самих гетьманів) безпосередньо або за посередництвом Кримського ханства. Звісно, несамостійне становище України щоразу при­зводило до сумних наслідків. І Польща, і Московське царство, і Туреччина використовували українців для досягнення своєї мети, поступово, але цілеспрямовано скорочуючи «права та вольності» Гетьманщини — української козацької держави. Особливих «успіхів» у цьому досягло Московське царство, яке крок за кроком на основі сфальсифікованих Переяславських статей Хмельницького узалежнювало українських гетьманів від своєї волі. Таке урізання прав у сполученні зі зневажливим ставленням московського уряду призводило до того, що майже кожен гетьман завершував своє правління явною або непрямою опозицією Москві. Розуміючи це, царський уряд лобіював практику доносів, що стали майже звичним явищем для того часу, про який буде наша розповідь. Саме завдяки доносу своїм гетьманством поступився Іван Самойлович (1672—1687) нашому героєві Іванові Степановичу Мазепі (1687—1709).

Про Мазепу написано багато: від наукових праць до поем, портретів, політичних карикатур тощо. Ним захоплювались та присвячували йому свої твори такі світові генії, як Ференц Ліст, Віктор Гюґо, Джордж Ґордон Байрон, Ежен Делакруа, Еміль Верне та інші. Так само, як любили, його й ненавиділи. Ім’я Мазепи багато років було символом зради та лицемірства, його ім’ям російська пропаганда таврувала все, що було символом незалежності та окремішності українського народу. Мабуть, тому він став настільки близький українському народові, що дискусії навколо його особи не вщухають дотепер.

Отож ким був Мазепа? Героєм, який став до боротьби за волю свого народу, чи зрадником? Як визначитись в цьому питанні та низці інших історичних питань? Насамперед варто звільнитись від стандартизованих і далеких від правди кліше, якими користуються в школі та на телебаченні. Зроблені з конкретною метою та з певної точки зору, вони часто спрощують весь хід історії в її різнобарв’ї до майже вульгарного. Історія не буває чорною чи білою, бо вона складається з життів багатьох звичайних людей, з усіма їхніми суперечностями. Тому забудьте про однозначні висновки. Також варто пам’ятати, що всі історичні діячі, незалежно від того, ким вони були, є звичайнісінькими людьми, такими ж, як і ми. Вони теж кохали, робили помилки, мали свої амбіції та наміри. Тому, перш ніж судити ту чи іншу персону, спитайте себе: «А як би вчинив я в цій ситуації?» І на завершення: читайте й порівнюйте прочитане, бо, як казав класик: «Правда десь посередині». Одна книжка — це лише одна думка, яка не завжди може бути вірною. Тільки зіставивши різну інформацію, ви отримаєте більш-менш об’єктивні відомості.

Усе це необхідно знати, щоб зрозуміти причини того, чому про героя нашої оповіді досі ведуться суперечки й досі виголошуються «полярні» міркування.

Ім’я Мазепи довго залишалось прихованим від широкого загалу, а коли й згадувалось, то тільки в негативному контексті, з беззаперечним осудом. Пам’ять про нього активно винищувалася, за наказом Петра І по всій Україні прокотилася хвиля арештів симпатиків Мазепи та ліквідації всього, що могло нагадувати про нього. Нищили все: від книг і картин до різьблень на камені. Саме тому питання про зовнішній вигляд Мазепи залишається не остаточно з’ясованим. Не вдовольнившись фізичною ліквідацією, цар Петро І наказав церковним ієрархам ще й піддати Мазепу анафемі (за іронією долі це зробив один із його прибічників). З того часу щороку священики по церквах виголошували знову і знову анафему козацькому гетьманові. Та пам’ять в народі знищити було нелегко. Дійшло навіть до того, що жителі села Пересічного під Харковом побилися з місцевим дяком, який виголошував церковне прокляття, приказуючи: «Добре було життя за Мазепи — нехай кісточки його святяться». Церковне прокляття було знято аж за два століття завдяки наступникові наступника Мазепи Івана Скоропадського — Павла. Відбулося це 10 липня 1918 року. Та прийдешня радянська окупація відновила те саме ставлення до гетьмана Мазепи, що панувало за часів Російської імперії. Знову в офіційній історії виник образ зрадника. Очевидно, що противники російського шовінізму, якими були українські самостійники, виходили з протилежного, беззаперечно вважаючи Мазепу героєм. Так історичні оцінки набули полярності: Мазепа-зрадник або ж Мазепа-герой, який боровся за незалежність України. А в крайнощах, як відомо, правди мало. Мазепа зрадником не був, бо й зраджувати не було кого чи що, та й героєм, у сучасному розумінні цього слова, він теж не був, оскільки переслідував не тільки загальнодержавні, але й власні цілі. Хоча це не зменшує ні в якому разі його заслуги перед Україною. Фактично його виступ став останнім вагомим і відомим акордом у прагненні нашої країни стати вільною. Як це відбувалося, ким був Мазепа і якими мотивами він керувався, переходячи до табору ворога свого сюзерена Петра І, шведського короля Карла ХІІ, та про інші подробиці ви, шановний читачу, дізнаєтесь, прочитавши цю розвідку. Сподіваюсь, вона дасть вам відповіді на якомога більше питань, які виникають щодо одного з найвидатніших і найвідоміших синів України — гетьмана Івана Степановича Мазепи-Колединського.

Принагідно хотів би висловити подяку, хай і заочно, усім авторам, із працями яких я мав нагоду познайо­митись під час роботи над цією книжкою, яка є спробою узагальнити відповідно до того бачення в одній праці існуючі знання про Мазепу. Декотрих я згадав у списку літератури, декотрих ні, але кожен із них вніс вагому лепту в цей твір. Жоден факт чи думка, наведені в книжці, не взяті з уяви. Уся книга від початку до кінця ґрунтується на дослідженнях фахівців з цієї теми, зокрема Сергія Павленка та Тетяни Таїрової-Яковлевої, праці яких