Іван Мазепа - Олег Друздєв

гетьмана не змусив змовників відмовитись від своєї мети. Але тут на допомогу їм прийшов сам Мазепа. Гетьман до останнього коливався щодо зносин із царем та переходом до табору противників, однак його сумніви розвіяв цар зі своїми наближеними. Своєрідною останньою краплею в чаші терпіння козацького вождя була звістка про наказ Меншикова компанійському полку перейти на нове місце дислокації, а згодом і царське повідомлення, що у разі шведського нападу він, гетьман, мав перейти під загальне командування вищеназваної персони. Такої наруги літній керманич вже терпіти не зміг.

У 1708 році під час однієї з нарад із невдоволеною старшиною він показав їй універсал короля Станіслава Лещинського, листи канцлерів та інших високопосадовців. Після цього опозиція стихла, фактично нарешті козацька верхівка виявилась практично сконсолідованою навколо однієї справи — захисту своїх прав, заради яких і передбачався розрив із Москвою.

Хоч практично всі люди, які мали стосунок до політики в Гетьманщині, розуміли, що розриву з царем або як мінімум конфлікту уникнути не вдасться, Мазепа все ще не поспішав до шведського табору. Найпершим, що його стримувало, була постать польського короля Станіслава Лещинського, якому він категорично не довіряв. До того ж шведи-протестанти були в свідомості православного козака не надто надійними партнерами.

Практично до останнього моменту, коли вже чекати не було найменшої можливості, гетьман шукав найкращий вихід із ситуації. Одним з таких виходів була спроба домовитись із коронним гетьманом Адамом Сенявським, який був на боці Августа ІІ, про умови переходу під польську корону, а володів би нею… сам Сенявський. Гетьман практично з 1708 року вів із ним активне листування, де прямо підштовхував його до захоплення корони у свої руки, запевняючи в підтримці своїй та царській.

О. Верне. Мазепа. 1826

Як свідчать деякі історики, цар справді розглядав можливість підтримки Сенявського у разі його претензій на трон, оскільки постать Августа ІІ як союзника його не зовсім задовольняла. Та цей задум не здійснився. Натомість час великої бурі наближався.

Похід Карла через Смоленськ виявився невдалим. Тактика спаленої землі давала свої плоди: війську «останнього вікінга», як його називали того часу, не вистачало ні харчів, ні фуражу для коней. Почався голод та хвороби, що змусили славного короля повернути на Україну, яка була «переповнена медом і пшеницею». Побачивши рух ворога, Петро І наказав Мазепі спалити всі населені пункти та поля в Стародубському полку, а також відправити кілька полків козацького війська до Смоленська і Пропой­ська. І тут на перший план вийшла старшина, яка категорично відмовилась виконувати наказ, заявивши, що краще «померти на Україні, ніж будь-де інакше».

Зібравши старшину, гетьман спитав поради, чи варто виконувати наказ царя. Ті відповіли категоричною відмовою й висунули вимогу відправити гінця до шведів із проханням протекції. Гетьман розгнівався на реакцію старшин, розуміючи, що така поспішність могла б значно зашкодити і йому, і всій Україні. Гетьман все ще сподівався, що військові дії Північної війни оминуть його державу і в нього не буде потреби в радикальних рішеннях. Узагалі, розглядаючи факт «зради» Мазепи, варто згадати його ж вислів: «Без крайньої на те потреби не зраджу царя». У цьому полягала вся суть і значення ситуації, у якій опинився Мазепа. Він не мав наміру зраджувати царя, але й залишатись із ним він теж не міг через всі зазначені вище утиски, які чинились із боку московської влади. У цьому й полягала його трагедія.

Ситуація на театрі бойових дій Північної війни змінювалась дуже швидко і не на користь Мазепиних задумів. Не маючи можливості продовжувати бойові дії на Смоленсько-­Московському напрямку, як ми вже сказали, король повернув на південь. Дізнавшись про це, гетьман спересердя вигукнув свою знамениту фразу: «Диявол його сюди несе!»

У цьому вислові була не гра, як подекуди пишуть історики, а справжнє розчарування. Тепер часу в нього зовсім не залишалось, але й військ теж. Ще перед цим Мазепа писав канцлеру Головкіну, що його козацькі війська розкидані по різних територіях і боронити Україну в разі нападу ворогів не буде кому. Московський уряд відписав йому, що на захист України буде відправлений князь Шереметьєв, що аж ніяк не потішило гетьмана.

Ситуація була не сприятливою для нього. Переважна більшість військ перебувала під московською орудою в різних регіонах, під його ж орудою залишалось не більше кількох тисяч війська. Додавали складнощів та вимагали швидкості ухвалення рішення й наполегливі запрошення гетьмана на царську військову нараду до Глухова. Мазепа не поїхав, пославшись на свою хворобу. І це було правдою.

Як нам вже відомо, гетьман хворів на подагру, яка під час загострення давала великі ускладнення та больовий синдром. На додаток до цього, як інформував князь Меншиков царя, старий керманич захворів на епілепсію. Це дало підстави московській верхівці думати, що скоро їхній союзний козацький зверхник помре. Такі думки навіть призвели до того, що ще за його життя був обраний його наступник — стародубський полковник Іван Скоропадський, теж чоловік у літах.

Та зарано московські сановники поховали хитрого Мазепу. Розуміючи безвихідь і те, що йому таки доведеться робити вибір між Петром і Карлом, гетьман скликав старшину, востаннє з нею порадився й дав указівку написати статті договору зі шведами, про які згодом згадує Пилип Орлик. У статтях було зазначено:

«Стаття І. — Його Королівська Величність зобов’язується боронити Україну й частину Краю козаків, приєднаного до неї, і післати туди негайно на поміч війська, коли це буде необхідним або коли князь (Мазепа) і Генеральна Рада будуть цього підмагатись. Ці війська, ввійшовши в край, будуть під командою шведських генералів. Та як довго будуть їх там уживати, його Величність передасть їх під провід князя або його наслідників, а вони будуть уживати їх так довго, як довго бачитимуть у цьому потребу. Його Королівська Величність буде оплачувати їх, а козаки постачати їм харчі.

Стаття II. — Все те, що буде завойоване на давніх московських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним до того, хто займе це як переможець. Та все те, що буде признане як колишня власність українського народу, буде передане або збережене для українського князівства.

Стаття III. — Український князь і Генеральна Рада будуть панувати надалі згідно з правом, яким користувалися досі на всьому просторі князівства і частин, до нього приєднаних.

Стаття IV. — Іванові Мазепі, законному князеві, ніяким робом не будуть перешкоджати у володінні цим князівством. Після його смерті, яка, як надіємося, не прийде швидко, буде забезпечена свобода для української землі, згідно з її правами і давніми законами.

Стаття V. — Що торкається гербу і титулу українського князя, то не буде ніяких змін у досі прийнятих звичаях. Його Королівська Величність не зможе засвоїти собі того титулу ані того гербу.

Стаття VI. — Для більшої забезпеки так цього договору, як і України, князь і Генеральна Рада відступлять його Королівській Величності на час цієї війни, як довго триватиме небезпека, кілька своїх міст, а саме Стародуб, Мглин, Полтаву, Батурин і Гадяч».

Ці статті, без підпису й печатки щоправда, були відправлені Карлові на затвердження. Скоріш за все, існувала ще інша угода, підписана у квітні 1709 року поблизу Великих Будищ, у якій зазначалося, що король не буде