Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
– Пиво питимеш?
Джим заклопотано зиркнув на свій годинник, щось розміркував і після цього не зовсім твердо відповів:
– Так. Трошки… Якщо не довго.
Ми попростували до «Нової Баварії» і за пару хвилин уже смоктали свіже золотаве питво, а Джим, спочатку мляво, а що далі, то жвавіше, оповідав:
– Пам’ятаєш, як я торік утік із дому?..
Я мимоволі посміхнувся. Ще б пак не пам’ятати!
Уявіть собі:
Хлопець тягав за собою з міста до міста своє нещасне сімейство. Нещасне саме через те, що воно зв’язалося з такою джек-лондонською натурою, як Джим. Йому б шхуну чи інше приладдя, щоб по світу шалатися. А сімейство ж, відомо, не шхуна. На ньому не поїдеш!
Переконавшись у цьому, Джим вирішив… Що б ви думали? Та нічого особливого: вирішив кінець кінцем сісти чи принаймні своє сімейство посадовити.
Джим – людина радикальна. Як сісти, то вже сісти. І замислив він не більш не менш, як купити в Києві край міста власну хатинку й сімейство в ній отаборити.
Джим палко взявся до цієї ідеї. Бігав, клопотався, возився з маклерами. Ми, його товариші, вже готувалися до бучного новосілля.
Коли раптом приїжджаю до нього на дачу, – зустрічає мене його дружина: схвильована, сумна… Джим зник!
Виявилось, що йому до смерти осточортіли всі ці клопоти, всі маклери. І одного чудового літнього ранку поїхав він до міста, забрав з ощадної каси ті гроші, що на хату й помешкання якимось чудом зібрав, купив собі гарний чемодан, одіж, білизну. Ну, словом, усе, щоб додому не завертати, та й поїхав до моря, на пляж…
Щоб виправдати свій вчинок, написав дружині: беру розлуку з тобою. Ще й додав: не шукай мене, бо все одно не знайдеш: навмисно буду від тебе ховатись…
От до чого довели Джима сімейні клопоти, а головне – ідея власної хати!
Ми не дуже гудили Джима за його безпутній вчинок. Про людське око лаяли його за легковажність. А по суті кожний з нас заздрив йому. Бо ж кожному хотілося отак плюнути на все та й до моря, під сонечко, на пляж! Але ж сміливості не вистачало отак узяти та й розірвати життєве павутиння…
– Так от, – оповідав Джим. – Приїхав я до моря… Як же то мені гарно було! Перший день приїзду дощ ішов. Я навіть трохи занудився. Згадав дружину. Але вже другого ранку засяяло ясне серпневе сонечко. Я зараз же побіг у крамницю, купив собі чудові трусики і – на пляж. Вода в морі була, як нарзан: надзвичайно прозора й цілюща. Вимитий пісок весело хрумтів під ногами; теплий, золотавий, він вабив до себе, як лоно гарної жінки.
Я заплив у море так далеко, що люди на пляжі обернулися в дрібні ріжнобарвні комахи. Я ниряв, полоскався, гойдався на хвилях, що співали гімн сонцю й літу, світлий гімн життю.
Повернувшись до берега, пластичними рухами тягнувся до сонця, бігав, як молодий звір. Піймав на собі кілька зацікавлених поглядів пляжних паній. Цими поглядами я тішився другий, третій, четвертий день. Але нічого конкретного з того не виходило.
Спочатку я ставився до цього байдуже. Мені досить було сонця, моря й такого – далекого, на відстані – флірту. Далі це мене почало дратувати. Ці кляті жінки! Не розуміють того, що кохання треба давати так само щедро й просто, як сонце дає своє світло. Обов’язково – складний обрахунок, плутані життєві міркування.
Ну, я розумію, – ми, чоловіки, протягом тисячоліть привчили жінку дивитись на свої жіночі чари, як на певну економічну категорію – джерело свого добробуту.
Але ж я чудово знав, що ці пляжні панни вже, так мовити, «одобробучені», бо щоб мати змогу їхати на курорт, жінці треба свою «економічну категорію» реалізувати, і то пак із добрим прибутком у вигляді багаторічної ренти, яка зветься в нас одруженням.
Так ні ж бо! І тут, на пляжі, ніяк не можуть з ґрунту суворої економіки зійти. Обов’язково тебе розглядають із точки зору вигіднішої або, принаймні, додаткової ренти.
А в мене, розумієш, є один банк. От вважаю себе не таким старим та поганим, щоб за кохання, акт обопільний, ще й приплачувати!
Джим аж розхвилювавсь, ізгадавши цей основний пункт своєї «філософської системи». Я глибоко співчував його обуренню, але своїх поглядів не висловлював, бо зацікавлений був його дальшими пригодами. Хоч був певний, що особливих пригод не буде, як не було їх і досі. Джим усе ж був чесний хлопець і це в значній мірі заважало йому пити повним келихом радости легкого кохання.
– Тільки саме того дня, як я зібрався вже їхати до Харкова, – казав далі Джим, заспокоївши себе повним келихом пива, – в ресторації готелю, де я обідав, досить гарна русява пані по-перше зробила мені око, по-друге написала кілька слів на клаптику паперу й кинула мені цей клаптик, по-третє категорично запропонувала мені за всяку ціну лишитися хоч на один вечір.
