Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
Перші кадри з місця падіння малазійського «Боїнга» в Східній Україні приголомшили весь світ: на тлі уламків літака озброєні люди порпаються в особистих речах пасажирів, один із бойовиків розглядає знайдений чи знятий із пальця загиблого золотий перстень. Одна з мешканок Тореза написала у своєму Інстаграмі, що їй подарували нідерландську туш для вій. «Звідки?» — запитують подружки. «З поля, там багато», — відповідає горда власниця чужої туші. Спостерігачі ОБСЄ потім повідомлять, що мародерством займалися всі, — цупили телефони, біжутерію, валізи, одяг, взуття.
Шість років тому дорогами Грузії їздили БТРи із награбованим добром. На броні лежали килими, телевізори, велосипеди, унітази. Що було всередині машин — невідомо. Але добре відомі кадри, коли кореспондент грузинського телебачення розпитує солдата російської армії, звідки у нього в нагрудній кишені золота виделочка. Солдат мовчить, а офіцер, який стоїть поруч, відштовхує журналіста і вимагає, щоб той відійшов від солдата.
Із грузинської кампанії є багато відеокадрів, знятих як журналістами, так і мешканцями, на мобільні телефони, — російські солдати цуплять сосиски з пограбованого складу фірми «Никора». Шедевром стало відео, зняте самими солдатами, що грабували казарми грузинської військової бази в Сенакі, а надто коментарі фільмувальника. Я соромлюся цитувати солдата, але не можу забути його нецензурного захоплення від того, в якому взутті ходять грузинські військовослужбовці та які зручні їхні казарми.
Російські журналісти, звісно, знімали постановні кадри, як «населення квітами зустрічає визволителів». Є фотокадри, названі «російські солдати роздають хліб жителям Грузії». Я потім розмовляв із цими «жителями» в Сурамі. Це ті, хто заробляє продажем солодкого хліба «назукі». Вони розповідали, що деякі з них справді продавали хліб солдатам, але більшість на час окупації зачинили свої крамниці.
Звісно, російське телебачення не повідомляло про численні випадки мародерства з боку російських солдатів. Це ідеологічно невигідно. Як і радянське телебачення, яке нічого не говорило про те, як радянська армія, покидаючи Афганістан, більше нагадувала циганський табір, аніж збройні сили. Пам’ятаю, як у Душанбе, де була дислокована 201-ша дивізія, поверталися солдати й офіцери, що за безцінь продавали японські магнітофони і радіоприймачі, одяг і взуття. Найзухваліші торгували наркотиками, що їх, як казали обізнані люди, провозили у бронетехніці, яка покидала Афганістан після «виконання інтернаціонального обов’язку».
Я тоді почув слово «трофей», здивувавшись тому, що звичайне грецьке слово вживається у значенні «військова здобич». У початковому значенні — відбита у ворога зброя або військовий прапор. Як у сучасній російській мові «трофей» почав означати грабіж і мародерство? Втім, якщо простежити історію всіх останніх воєн, що їх вели СРСР і Росія, то «трофеями» вихвалялися завжди. Варварство має глибоке коріння. Навіть коли придумали правила війни, різні конвенції, що забороняють нелюдське ставлення до мешканців окупованих територій та їхнього майна.
У російській історіографії мародерство — заборонена тема. Але ніхто не може заборонити старі книги зі свідченнями. До прикладу, англійський мандрівник, кавказознавець, учений і журналіст Джон Бадделі писав у своїй книзі «Завоювання Кавказу росіянами. 1720–1860» про численні випадки мародерства під час Кавказької війни. Так, Джон Бадделі пише, що трапилося після взяття Дади-юрта: «Зрештою аул був узятий, коли зі всіх жителів Дади-юрта в живих залишилося тільки 14 осіб, і то вони всі були поранені. 140 жінок і дітей було взято в полон: їх пожаліли солдати, коли оборона впала, і жінки благали про пощаду. Багато жінок (і навіть дітей) було поранено; але вдвічі більше було вбито або згоріли живцем. Солдати захопили багату здобич, оскільки мешканці села, які переважно жили з набігів і не втрачали можливості «пощипати» російські поселення, були вельми заможні. Таким чином, аул був стертий з лиця землі».
Уже тоді на Північному Кавказі склалася ситуація, коли переселені казаки займалися відвертим мародерством — грабували чеченські й черкеські аули, що спричинило ще більший спротив у населення. Непокірних виселяли, як черкесів, або вбивали, дозволяючи казакам грабувати будинки. Як говорить чеченський історик Майрбек Вачаґаєв, «це вважалося нормальним явищем для російського солдата, й офіцерство самі перед боєм вказували, що аул багатий і їм буде чим поживитися у вільний час після бою». Тоді ж, як говорить Вачаґаєв, з’явилася дивна варварська традиція — «генерал Засс колекціонував черепи горців, хтось любив збирати кисті рук горців». Під час чеченських воєн уже сучасні російські солдати й офіцери хизувалися зв’язками відрізаних у чеченців вух.
Найгучніші скандали мали відбутися після Другої світової війни, де масштаби мародерства були жахливі. Цензура ретельно стежила за інформацією, а на знаменитій фотографії підняття радянського прапора над Рейхстаґом стерла кілька годинників на руці одного з «переможців». У радянського «воїна-визволителя» на руці виявилося відразу кілька награбованих годинників.
Досі у радянських патріотів викликає зубовний скрегіт книга першого московського мера Ґаврііла Попова «1941–1945: Нотатки про війну», в якій він опублікував матеріали обшуку квартири маршала Жукова: «Коли агенти держбезпеки в січні 1948 року проводили обшуки на квартирі і дачі Жукова, вони виявили… 323 шкурки соболів, мавп, котиків і 160 шкурок норки. І ще 4 тис. метрів шовкових, вовняних та інших тканин; 44 дорогих килими і великих гобеленів; 55 цінних полотен класичного живопису великих розмірів у художніх рамах; 7 великих ящиків з порцеляновим і кришталевим посудом і т. д., й т. ін.»
Майже у кожній радянській сім’ї ветеранів війни досі зберігаються «трофеї» з Німеччини — килими і картини, посуд і годинники. На радянських барахолках повоєнного часу можна було побачити величезну кількість награбованого — годинники, одяг, взуття і меблі. Чимало з цих «трофеїв» радянські «переможці» бачили уперше в житті, захоплюючись якістю і витонченістю речей, виготовлених переможеними. Приблизно так само чинили та на державному рівні — ешелонами вивозили устаткування німецьких заводів і фабрик, що зовсім не мали військового профілю.
Розграбування зазнавали не лише будинки простих німців чи промислові підприємства, грабували музеї. У радянській енциклопедії можна було прочитати історію Дрезденської картинної галереї, де не приховують факту грабежу, але наводять такий аргумент: «в останні тижні Другої світової війни німецькі фашисти заховали твори мистецтва, що належать Дрезденській картинній галереї, у непридатних для зберігання місцях, де їм загрожувала загибель; багато картин отримали серйозні пошкодження». Факт мародерства описують як гуманітарну акцію: «наступ Радянської армії дозволив урятувати скарби, що їх розшукали воїни Радянської армії, вивезти в СРСР і реставрувати».
