Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
Інша категорія брехні — промислова й сільськогосподарська. Всі радянські газети були переповнені статтями й портретами численних шахтарів, металургів, доярок і ткаль, які перевиконували план у 10–20, а то і в 30 разів. Найцікавіше, що мало хто з радянських людей ставив собі запитання, як можна виробити в десятки разів більше, ніж планувала партія. У цьому випадку або партія складалася з ідіотів, або «стахановці» були високо-технологічними роботами. Те саме і стосовно корів, невідомо, з якої причини вони раптом давали надвисокі надої. І ніхто не міг пояснити або не хотів, чому за такого «розвиненого виробництва» у 1980-х роках спорожніли полиці магазинів і люди стояли в черзі за хлібом.
Наступна брехня про освіту. Поза сумнівом, праця радянської влади «щодо загальної освіти» не пропала дарма, і до 1940-х років населення вже могло читати твори Лєніна, Сталіна, Маркса й Енґельса. Читали ті твори, що їх схвалила влада, а ті, які не схвалила, читати було заборонено. Кількість робфаків, ПТУ, технікумів, інститутів і університетів неймовірно збільшилася. А результат? Він відомий. До прикладу, із величезного списку лауреатів Нобелівської премії радянських учених лише незначний відсоток: 11 — у галузі фізики, хімії та економіки (двоє — з фізіології — ще до більшовиків). Така сама ситуація і стосовно письменників: лише п’ятеро отримали премії з літератури, з них трьох (Буніна, Бродского, Солженіцина) переслідувала влада, вони стали вигнанцями. Лауреатів Міжнародної премії Миру виявилося ще менше: двоє — Ґорбачов, а також Андрєй Сахаров, удостоєний нагороди за дисидентську діяльність.
Прикладів брехні у всіх сферах життя радянських людей — безліч. Значна кількість людей, які народилися в СРСР, ще й досі переконана, що ніякої брехні не було, а все було — чистою правдою. Кілька поколінь людей виросли в умовах жорстокої пропаганди, у них не було альтернативної інформації, а будь-які спроби висловити свою думку присікалися жорстоко, аж до розстрілу. В таких умовах думати було страшно. Віра в радянську правду всотувалася з потом стахановців, кров’ю політрука Клочкова і маячнею програми «Время», яку зобов’язували дивитися все населення величезної країни.
Через 24 роки після розпаду СРСР на пострадянському просторі ситуація мало змінилася. На більшій його частині традиції брехні збереглися на колишньому рівні. Російська мова справді стала об’єднувальною для багатьох людей, але її, як у СРСР, використовують виключно для пропаганди. Російське телебачення має рейтинги не лише в самій Росії, а й у країнах Центральної Азії, частково на Кавказі, у Молдові, в Білорусі й у Східній Україні. Люди, як і раніше, оцінюють те, що відбувається у світі, з того, як їм розповідають з екрана російські коментатори, журналісти й «експерти». Вірус брехні вже проник у генетику, він як інфекція з тривалим терміном інкубаційного періоду. А точніше — як ракова пухлина, що роз’їдає свідомість.
Міф про «націю, що читає найбільше», насправді виявився лише напівреальністю. Не різноманітністю прочитаного і почутого, а кількістю брехні, що переконує людей у вірі кремлівській ідеології. Звикла до брехні людина не чинить спротиву, їй так зручно. Не треба шукати альтернативних джерел і дізнаватися правду. Брехня — солодка і приємна. Тим паче, коли вона супроводжується речитативом — «ми — оґромная вєлікая страна». Брехня не відповідальна: тебе обдурили, ти обдурив, усі раді й щасливі. Тільки чужоземці ніяк не можуть зрозуміти — звідки у радянських людей пристрасть до обману, до вихваляння своєї некомпетентності, нетерпимість до чужої думки і небажання дискутувати. Дискусія передбачає завжди якийсь обсяг знань, що допомагає аргументувати свою позицію. У «нації, що читає найбільше», як виявилося, цього обсягу знань не вистачає.
За понад сімдесят років радянської і двадцять три роки пострадянської влади створена лицемірна нація, у якої сформувалося кілька огидних рис: хамство, чванливість і зарозумілість, відраза до всього незрозумілого, нетерпимість до чужої мови й чужої культури, хизування неіснуючими перемогами та досягненнями, бажання розв’язувати конфлікти тільки силоміць, заперечення компромісів, прагнення захопити чуже, оголосивши його «споконвічно» своїм. Звісно, у цієї нації є мова — матюк і жаргон. І територія — «русскій мір», хоча йдеться не про росіян.
Насилу уявляю, що якась людина, Homo soveticus, раптом вирішила повірити в те, що, до прикладу, від Лєніна практично нічого не залишилося — тільки хімічна субстанція. Або, що «вєлікая Россія» спочатку була в межах трьох областей навколо Москви. Та, власне кажучи, і самому слову «Россія» неповних 300 років. Що слово «русскій» не є позначенням нації, а всього лише належності до території, прикметником. Що — знову-таки — радіо придумали не росіяни, паровоз теж, а літак — тим паче. Тому що визначення «нація, що читає найбільше», не має стосунку до знань, а тільки до кількості, накладу надрукованих книжок, більшість із яких були творами Лєніна, Маркса, Енґельса, Сталіна, Брєжнєва та інших численних радянських вождів.
«Нація, що читає найбільше», виявилася найнеосвіченішою і найбрехливішою. Частина пострадянського простору намагається вирватися з обіймів радянського міфу і стати іншою, тобто повернутися до своїх національних витоків. Агресивне неуцтво чинить опір і вбиває. Вбиває і бреше. Бреше і вірить своїй брехні.
ІСУС, ЛЄНІН, АВТОМАТ
Якось я побачив фотографію. На даху адміністрації одного з «новоросійських» містечок бойовик у камуфляжі піднімає на флагштоку три прапори. Перший — червоне полотнище з канонічним портретом Ісуса. Другий — теж червоний, з серпом і молотом. Третій — прапор «Донецької народної республіки».
Прапори — завжди суть ідеології, віддзеркалення світогляду і мозкотворчості людей, які «чистять себе під ними». Так Владімір Маяковскій образно намагався пояснити сутність більшовицької революції та революційного запалу, світлих цілей тов. Лєніна. Революційний поет, який написав вірш на смерть вождя, передбачав, що може бути з лєнінськими ідеалами. І мав рацію. І річ навіть не в Лєнінові, а в традиціях — перекручувати, псувати, а потім видавати за «особливий шлях».
Схоже, на даху адміністрації відбувався обряд, що його якийсь сучасний розумник назвав би психоделічною шизофренією. Три прапори,
