Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
Радянські війська грабували не лише Німеччину, а й згодом «дружні країни народної демократії» — Польщу й Угорщину. В лютому 1943 в СРСР, згідно з постановою Державного комітету оборони «Про збір і вивезення трофейного майна і забезпечення його зберігання», були створені трофейні бригади. Вони займалися збиранням металобрухту, військової техніки й устаткування. Але крім них, практично у всій радянській армії були добровільні збирачі «трофеїв», награбованих у будинках, музеях та галереях майна і цінностей.
Дівчинка з Тореза похвалилася награбованим в убитих пасажирів літака, вважаючи «трофеї» звичною справою. Зазвичай так і кажуть — «там багато». Але багато — чужого, такого, що не належить банді терористів, які без докорів сумління грабують жертви. Спочатку вбивають, а потім — грабують. Старі традиції. Стара історія.
«НАЦІЯ, ЩО ЧИТАЄ НАЙБІЛЬШЕ», ВИЯВИЛАСЯ НАЙБРЕХЛИВІШОЮ
У моєму радянському минулому було багато легенд, що допомагали людям відчути себе «пупом землі». Для цього на світанку більшовицької влади створювалися різні структури, що займалися пропагандою. Але оскільки досягнень у радянської влади майже ніяких не було, то їх треба було вигадати. До прикладу, легенди про те, що створили росіяни за всю свою історію.
У СРСР точно знали, що радіо придумав Алєксандр Попов, але не говорили, що перші досліди з електромагнітними хвилями провели француз Едуард Бранлі й англієць Олівер Лодж. А основоположником, творцем радіо є італієць Ґульельмо Марконі.
Або творці першого паровоза — не тато із сином Чєрєпанови, до них уже було зроблено кілька парових машин французом Коньо, американцем Евансом, шотландцем Мердоком, чехом Божеком. І перший літак був не російський. І перше книгодрукування було не в сучасній Росії. І взагалі, чимало різних легенд після розпаду СРСР розчарували багатьох, хто в них вірив.
Але ж вірять і донині. Вірять, що італійський «Fiat» старої моделі — це радянський автомобіль «Жигули». А автомат Калашнікова — не перероблений з автомата Хуґо Шмайссера, а ну зовсім радянський і навіть — російський. І так далі. Перелік винаходів і творів, поцуплених та привласнених, може скласти тисячі сторінок.
З історією такі самі проблеми. Крим ну ні з якого боку не російська назва, але вважається «русскім», оскільки завойований Російською імперією. А те, що Крим кілька тисяч років був і грецьким, і римським, і турецьким, і, звісно, кримськотатарським, у Росії мало кого хвилює. Технологія привласнення дуже проста й невибаглива — захотів і сказав, що Крим — «русскій». Поцупив і сказав, що це — споконвічно «русское».
Так «ісконно русскім» став «Авіамарш» — «все выше, выше и выше стремим мы полет наших птиц…», а насправді — поцуплений німецький марш «Das Berliner Jungarbeiterlied»[3], відомий ще з 20-х років минулого століття. І популярна радянська пісня «Маленький барабанщик» була поцуплена, спочатку вона мала назву «Lied vom kleinen Trompeter»[4].
Крали за радянських часів безбожно, небоязливо і безсовісно. Країна була закрита, за «залізною завісою». Не знали ні ті, у кого крали, ні ті, для кого крали. А крали все — ідеї, пісні, сценарії, винаходи, літаки і танки, автомати й автомобілі. Швидко називали поцуплене радянським або російським і так само швидко переконували населення, яке швидко, захоплено і беззаперечно вірило.
Відділ пропаганди ЦК КПРС був найважливішим органом радянської влади. Не важливо, як працював відділ промисловості чи сільського господарства, але радянське населення в чергах за сосисками або чехословацькими сандалями мало гордо казати, що СРСР — найвеличніша країна у світі. Пропаганда виховувала патріотів, яким не потрібно було думати своїми головами, за них думали в ЦК КПРС. Радянська брехня поширювалася в кількох напрямках.
Військова брехня складалася із численних «подвигів», що їх вигадували як військові, так і журналісти, письменники, художники, кінематографісти. Наприклад, Макс Альперт зняв постановну фотографію, відому під назвою «Комбат». До неї придумали історію політрука Клочкова. Потім за Клочкова придумали слова «Велика Росія, а відступати нікуди — позаду Москва!» Сама легенда про 28 героїв-панфіловців була створена в газеті «Красная звезда», спочатку 27 листопада 1941 року, в замітці військкора Васілія Коротєєва, у наступному числі — за авторства головного редактора Давіда Ортенберґа і літературного секретаря Алєксандра Крівіцкого. Саме Крівіцкій через багато років визнав, що фразу Клочкова придумав він. Таких «подвигів» було вигадано чимало, вони мали підтримувати бойовий дух радянських людей.
СРСР дуже любив воювати. Лише за перші 22 роки було десять воєн і великих збройних зіткнень. Брехали передовсім тому, що радянська армія рідко перемагала, а в 1939–1940 роках зазнала найбільшої поразки у війні з Фінляндією, втративши на полях битв понад мільйон осіб. Розповідати правду радянській людині було заборонено, а набрехати і розповісти казки — будь ласка. У Другу світову війну військова пропаганда була вже добре поставлена на конвеєр. Численні «герої» кидалися із гранатою на танки, грудьми закривали кулеметні гнізда ворога, а якщо гинули, то виключно мученицькою смертю. У всіх радянських фільмах про війну німці були карикатурними героями, вони смішно кричали, кривлялися, були миршавими і дуже злими. Приблизно так, як тепер у Росії змальовують «бандерівців».
У пропаганді головне було переконати населення в тому, що їхні страждання і недоїдання — тільки на користь радянській країні й особисто тов. Сталіну. Про штрафбати, де вбивали 99 відсотків солдатів, — ні слова. Про концтабори, що їх створювала радянська адміністрація на місці німецьких, —
