Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
Згадайте слова Анатолія Чубайса про «ліберальну імперію». Тоді його засміяли, а зараз стало очевидним, що в Росії людей без імперських ідей у голові — одиниці. Весь спектр російського політичного божевілля — від праворадикалів до анархістів та ліваків — підтримує Путіна, готовий йому сприяти і вже допомагає. З одного боку, Путін зачищає лави своїх недоброзичливців, а точніше, суперників. З другого — гартує лави тих імперців, які будуть воювати за ідею і за самого Путіна де завгодно.
Не думаю, що Путіна варто називати досвідченим політиком, об’єднувачем різних сил в один кулак, «сильну руку». Пострадянська політика настільки слабка й наївна, нерозумна і посередня, що всі політичні думки крутяться навколо все тієї ж путінскої ідеї «русского міра», без усяких потуг на лібертаріанство або вибір демократичних систем. У відносному політичному спокої росіяни жили лише 10 років, за Єльцина. Але, на жаль, за цей час не встигло вирости нове покоління. Всі політичні невдачі Єльцина і ностальгія за СРСР допомогли Путіну об’єднати навколо себе залишки пострадянських диктаторських режимів, навіть не пропонуючи жодної економічної та політичної програми. Є тільки мета — відновити імперію. Є і засоби — кого шантажем, кого залякуванням, кого окупацією.
ЕФЕКТ БУМЕРАНГА
У московському бюро Радіо Свобода на стінах висять роботи карикатуриста Боріса Єфімова. У 2001 році, через 10 років після розпаду СРСР, художник передав радіостанції частину своїх робіт, виконаних у 1960–1980-х роках. У малюнках — ставлення радянської пропаганди до «голосів» двох радіостанцій — Радіо Свобода і Голос Америки, що їх влада хоча й глушила, але страшенно ненавиділа. На карикатурах працівників радіостанцій змальовували качками, а назви американських газет російською спотворювали згідно з традиціями радянського гумору — «Брали трибюн», «Брехли ньюс» і «Мейли емеля». Чиновники відділу пропаганди ЦК КПРС не шкодували сил і грошей, аби викликати в населення почуття відрази й огиди. Щоправда, всього лише на кілька десятків років.
Як жанр образотворчого мистецтва політична карикатура з’явилася у Європі ще у XVIII столітті, її активно використовували в Росії у XIX столітті й особливо на початку XX століття — у період Російсько-японської та Першої світової воєн. Проте розквіт карикатурної пропаганди у величезних масштабах — уже в газетах, листівках і плакатах радянських часів. Образотворчою пропагандою займалися відомі художники, чимало з них створювали об’єднання — «Окна РОСТА», «Окна ОСВАГа». Для переконливішого сприймання пропагандистської сатири до художників долучалися відомі поети — Владімір Маяковскій, Самуіл Маршак, Васілій Лєбєдєв-Кумач, Дєм’ян Бєдний.
У Радянському Союзі створювався «інститут ненависті». Спочатку карикатури, потім анімаційні фільми, потім документальні й художні стрічки. Коли з’явилося телебачення, то пропаганди ненависті навчалися вже мільйони радянських людей. Телебачення виявилося найефективнішим інструментом, що заміняло плакати і листівки, залишивши за газетами право друкувати карикатури. На Центральному телебаченні СРСР пропаганда була постійною — від ранкових новин до обов’язкової для всіх каналів програми «Время», що її злі язики називали п’ятихвилинкою ненависті. Шедевром була щотижнева програма «Международная панорама», що пояснювала радянським людям, як погано живеться за капіталізму й наскільки щасливо — за соціалізму.
Радянська політична карикатура була важливою частиною діяльності відділу пропаганди ЦК КПРС. Художники отримували завдання, потім — ордени і премії та жили заможним радянським життям пропагандиста, від таланту якого, як гадали комуністи, залежало сприйняття світу доярками, інженерами і вчителями. Вони все одно не могли їздити за кордон і тому світ знали тільки з «Международной панорамы» та карикатур. Періодично траплялися казуси, що залежали від того, з ким сварилося радянське керівництво, а потім мирилося. Сталін дружив із Мао Дзедуном, і на плакатах китайський вождь виглядав щасливим та радісним. Мао Дзедун посварився із Хрущовим — і в бій вступили карикатуристи. Так було і з Йосипом Броз Тіто, і з іншими політиками.
КДБ ретельно стежив за будь-якими спробами населення використовувати жанр політичної сатири проти радянського керівництва. Чекісти контролювали друкарні, різографи, ротатори, мімеографи, гектографи, а коли з’явилися перші копіювальні апарати «Xerox» і принтери для комп’ютерів, то і їх. Навіть звичайні друкарські машинки були на обліку КДБ. Радянська влада боролася із самвидавом, що здебільшого до сатири не мав стосунку, але там була написана правда. У населення залишався тільки один жанр усної сатири — анекдоти і частівки. Але арештовували й ув’язнювали за них також.
У сучасній Росії політична пропаганда знову стала ефективною зброєю. Путін практично позбавився незалежного телебачення, і всі канали почали не лише хвалити його, а й, як за радянських часів, несамовито лаяти супротивників. Позбавлятися колишніх критиків довелося старими чекістськими способами: телепрограму «Куклы» було закрито після наклепницького листа викладачів Санкт-Пєтєрбурзького університету, а потім розігнали і сам канал. Закрилися кілька популярних газет і журналів, а колишні незалежні — «Известия» та «Комсомольская правда» — за суттю і змістом повернулися в радянські часи.
В інформаційний простір Росії повернулися «підкидні листи», а як анонімки почали використовувати змонтовані відеокадри чи фотографії, І це теж заслуга Путіна. У березні 1999 року, коли Путін обіймав пост директора ФСБ, канал «Россия» показав зняте прихованою камерою відео, в якому людина, схожа на генерального прокурора Росії Юрія Скуратова, забавлялася з двома повіями. За твердженням Путіна, який займався розслідуванням цієї справи, запис визнавався «заздалегідь достовірним». Хоча юридичного підтвердження достовірності відео отримано не було.
Уже коли Путін став президентом, традиція прослуховувань, підглядання і маніпуляцій інформацією почала набувати масштабів, що їх можна порівняти хіба що з діяльністю радянського агентства ТАРС. Саме так у Кремлі вбачали боротьбу з опонентами, водночас закриваючи їм доступ до ЗМІ для спростувань і доказів. І цю ситуацію важко назвати просто відсутністю свободи слова і засиллям пропаганди, це справжній інформаційний терор.
У закритому радянському суспільстві так боролися з небажаною інтелігенцією — проводили збори і мітинги, таврували ганьбою і вимагали «притягти до відповідальності». І «ворогів радянської влади» притягували, судили та розстрілювали. Але СРСР тоді жив за «залізною завісою», населення нічого не знало про те, що відбувається за межами прикордонного колючого дроту. Страх, що
