Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
І справа навіть не в Путіні особисто. В Росії є доволі багато людей із колишніх КДБ, Генерального штабу, включаючи ГРУ теоретиків відновлення самодержавства і великодержавності, які впродовж усього часу намагаються відновити подобу СРСР. Ніхто і ніколи цього не приховував. Навпаки, багато писали, розмірковували і, нарешті, приступили до здійснення повномасштабного «возвращєнія земель русскіх». Зрозуміло, що попередні війни на пострадянському просторі були лише «пристрілкою». Тепер під керівництвом Путіна вся ця зграя пішла ва-банк.
Узяти, до прикладу, Таджикистан. Починаючи з 1990 року, в цій найбіднішій радянській республіці почали з’являтися паростки демократичної опозиції. У лютому того самого року радянське керівництво перелякалося і розстріляло першу акцію, на якій таджики вимагали відставки керівництва корумпованої республіки. Міська інтелігенція й літні люди з кишлаків виходили на майдан перед ЦК із портретами Ґорбачова та вимагали ліпшого життя. КДБ вигадав історію про «вірменські погроми» і ввів війська. Близько 30 осіб було вбито, кілька сотень поранено.
Таджики вирішили не здаватися й у вересні 1991 року знову вийшли на майдан. Переляканий Ґорбачов направив у Душанбе парламентерів — Анатолія Собчака, Євґенія Вєліхова і Алєксандра Янова. В почті Собчака була непоказна людина на прізвище Путін. Таджиків знов обдурили — провели президентські вибори, на яких переміг колишній секретар ЦК Рахмон Набієв. Після виборів я бачив, як із душанбинського аеропорту вилітала до Москви група радянських генералів із фізіономіями, лискучими від масного плову і випитого алкоголю. Слідом за ними вносили величезні коробки з подарунками.
Через півроку в Душанбе знову виросло наметове містечко, а з травня 1992 року почалася війна. До 1997 року, коли вона закінчилася, в Таджикистані поховали понад 150 тисяч осіб, понад мільйон стали біженцями, кількість покалічених і осиротілих дітей обчислюється сотнями тисяч. Таджикистан досі не може оговтатися після всіх руйнувань і горя. І Росія в тій війні, що її донині називають громадянською, взяла найактивнішу участь.
Почалася «гібридна війна». Кремль вирішив відновити свій вплив у Таджикистані, але розумів, що пряме військове втручання матиме страшні наслідки. Минуло лише два роки після виведення радянської армії з Афганістану. Вплутуватися в нову війну було небезпечно. Потрібна була імітація громадянської війни. По-перше, Таджикистан в той час навіть не мав свого Міністерства оборони, а вся боєздатна зброя була в 201-й російській дивізії. Російські офіцери продавали зброю обом сторонам. По-друге, потрібний був лідер, який протистоїть опозиції. Його знайшли — це був Санґак Сафаров. Відсидів шість термінів — усього 23 роки ув’язнення, в кримінальній ієрархії був унизу — «бакланом». Цього виявилося досить, щоб до нього долучилися інші авторитети, а також радянська номенклатура. Було створено Народний фронт, що отримав від 201-ї дивізії бронетехніку, автоматичну зброю і гранатомети. На багатьох танках і БТРах Народного фронту майорів червоний радянський прапор. Були і нарукавні пов’язки — білі стрічки, щоб відрізняти народофронтівців від опозиції.
Після звільнення Народним фронтом територій, де було населення, що підтримувало опозицію, за справу брався спецназ російського ГРУ; карателі, які зачищали околиці. Їх підтримували російські гелікоптери й літаки. Вбивали нещадно, річками і каналами пливли трупи, люди втікали до сусіднього Афганістану, де були створені величезні табори біженців. У містах Таджикистану тривав терор — убивали за акцент, за памірську вимову, за родичів, які співчували опозиції.
На початку 1990-х років інтернет ще не міг впливати на формування громадської думки, але російські ТБ і преса вже охрестили таджицьку опозицію «демоісламістами» й усіляко лякали населення тим, що в Таджикистані може з’явитися ісламська держава. Як зараз лякають тим, що в Україні буде «бандерівська» держава. Звісно, ні слова не мовилося про причини конфлікту і лідерів Народного фронту. Санґака Сафарова хоча й називали колишніми зеком, але російські журналісти приписували йому схвальні епітети — «добрий», «справедливий». Цей низькорослий чоловік із сивою бородою, який носив тільник і ондатрову шапку, любив повторювати: «Знищимо антирадянську сволоту в Таджикистані й дістанемося до Росії».
Уже досить аналогій? Одне з найтрагічніших порівнянь — за п’ять років у Таджикистані загинули 73 журналісти. Так само, як зараз в Україні, в Таджикистані вбивали незалежних журналістів, які заважали Народному фронту. Замість них приїжджали російські пропагандисти і розповідали страшні історії про «ісламістів», називаючи їх «фашистами». І підсумок схожий, якщо порівнювати із Кримом: Таджикистан зараз надійний російський партнер, із рівнем життя, який щороку падає. Отримавши новий протекторат, Кремль зазвичай забував про «звільнене» населення. Як, утім, і про російське населення, що його захищав Кремль, але яке скоротилося в 10–12 разів.
Гібридні війни — не новинка в російській імперській політиці, вони мають традиції та чималий досвід. Безумовно, вони вдосконалюються — у пропаганді велику роль відіграв інтернет, сучаснішою стає зброя. Решта, як і раніше, — ті ж карні злочинці, ті ж борці за відновлення «великодержавності», ті ж обіцянки ліпшого життя. І той самий підсумок — убогість і цілковита відсутність перспектив.
На іншій території, приблизно в той самий час, Росія вела ще одну гібридну війну — в Абхазії. Ті самі карні злочинці й ті ж борці «за справедливість», російські літаки і танки. Та сама пропаганда, яка пояснює російському населенню, що Кремль рятує абхазів від «грузинських фашистів». Усе те саме було і в Придністров’ї, а в серпні 2008 року — в Південній Осетії. Імперський маховик із розміреною періодичністю підминав під себе усе більші території, залишаючи руїни й тіла загиблих людей.
Але гібридна війна в Україні має свої особливості. Насамперед, це пов’язано з культурною і ментальною близькістю, частково з мовною. Це означає, що російська пропаганда дієвіша, ніж у Таджикистані або Абхазії початку 1990-х. По-друге, втрата України сприймається Кремлем як загибель ідеї відновлення імперії. Нарешті, європейська інтеграція і зближення України із Заходом небезпечні для Кремля втратою міфічного іміджу наддержави, необхідного для шантажу пострадянських країн. А далі — втрата ринку для російських газу і нафти й можлива ізоляція, поки в Кремлі не з’явиться більш притомний президент.
У російської гібридної війни в Україні є ще одна особливість — це активна участь росіян у військових діях і пропагандистській війні. Ідеологами виступають навіть ті росіяни, які ще півроку тому позиціювали себе як опозиція до Путіна. І в Криму в березні, і зараз на Донбасі можна побачити в лавах «ополченців» тих, хто влаштовував «русскіє марші», хто ловив і бив
