Келія Чайної Троянди. 1989-1999 - Костянтин Вільович Москалець
28 травня
І прийшло усвідомлення необхідности згортання; це згортання можна порівняти зі станом, коли обсипалися пелюстки і починає формуватися плід. А відтак — дочитати всі бозна-коли розпочаті книги — і не братися за нові, упорядкувати папери, — щоденники і рукописи, — зайве спалити. Період очищення і зосередження. Головне — позбутися зайвини, усвідомити достеменне. Згортання. Зосередження. Коли відчув це, стало легше, з'явився напрям і відчуття орієнтації. «Воскресіння чаю», «Для троянди» і «Мистецтво свободи» Кшиштофа Дороша — для початку. Цього цілком достатньо. Позбутися книг, які захаращують стіл і свідомість, вічно недочитані, вічно забуті з початку. Джерело неврозів і безсоння, перешкода на шляху до себе.
А тим часом — ніде нікого. Таке враження, що я залишився в ідеальній самотності. Що мене нарешті залишили у спокої. Такі ефемерні стосунки, якісь розмови, якісь емоції, якісь алкоголі і сигарети, чомусь більша приязнь до одних і нехіть, майже ненависть — до інших; усе це однаково далеке і неактуальне. Учора було дуже кепсько, коли повертався з Батурина, купивши пачку «Польоту» за триста п'ятдесят карбованців. Приліг на лузі біля автостради, закурив першу сигарету. Низькі білі хмари зусібіч, жовті квіти, голос соловейка. Ніщо не тішило мене, все мучило. А найбільше доймала присутність решток свідомости. Пора збиратися. Тридцяти років виявилося цілком достатньо. Поразку здобуто.
Сьогодні взагалі нікуди не ходив. Читав Мамардашвілі, трохи слухав Моцарта, переписав начисто одну сторінку «Мистецтва свободи». Повільно заходить сонце. Я сам. Утім, існують ті, хто ще самотніший за мене.
2 червня
Сьогодні, слухаючи репортаж із «Червоної рути-3», — зокрема, розповідали про «Неборак-рок-бенд», — я усвідомив ту катастрофічну відстань, яка раптом пролягла поміж мною і Львовом, моїм сьогоднішнім і тодішнім життям. Це безповоротно. І це, звичайно, доля; тільки вона могла зробити такий крутий — як стало видно тепер — закрут, розрив із попереднім стилем, мисленням, а може — з'єднання зі стилем і мисленням ще давнішим, відтак автентичнішим для мене. Взяв гітару і грав безперервно, пригадуючи доармійські пісеньки. Мої сьогоднішні клопоти — про тютюн і картоплю, хліб і дрова; моя тотальна самотність — теперішня; моя лектура — Мамардашвілі, Ґадамер, Кундера, — зрештою, мої молитви й оці записи до щоденника свідчать про глибоку й безповоротну внутрішню переміну, яка відбулася так таємно, що тільки ось тепер зауважив її, вже не очікуючи і не марячи нею. Це таки дорослість. Це таки кристалізація. Може, це навіть те, чого прагнув. Але все це ще не свобода і не лад, не гармонія у мені. Падаю і підводжуся, по суті, безперервно. Інколи яснішає в очах. Інколи, — як-от сьогодні, — зауважуєш відстань, яку все-таки подолав, і робиш висновок, що все це не було кружлянням по колу і стрибанням у порожній склянці, — хоча саме так мені тоді здавалося. Важко пояснити, що я відчув сьогодні. Якась байдужа цікавість; «це мене мало стосується»; малий Сашко Неборак теж, виявляється, не гаяв часу тощо. Я опинився в іншому вимірі і нарешті збагнув це. І нарешті опинився. Тим дивнішою видається оця готовність до згортання, про яку писав минулого місяця; дочитувати і повертати книги — Рябчуку, Кашці, Деркачеві; не розпочинати нового щоденника і не братися до нових книг; упорядковувати те, що вже є; щодня поливати тютюн, огірки, вишеньку і яблуньку. Що це? Закінчення взагалі? Чи одне з?
9 серпня
Прохолодний вечір. Сидів на ґанку, палив, дивився на зорі, слухаючи Баха і цвіркунів, — спочатку неуважно, а потім дедалі зосередженіше. І знову думав про тебе, дівчинко, уявляючи твоє світле лице між серпневих зірок, відчуваючи, але ще не усвідомлюючи, як повільно чистішає серце.
Із кожним днем усе помітнішим стає-робиться наближення осени. Все вищають і яснішають небеса, все менше цвіркунів співає під моїми вікнами. Зараз ось тільки один озивається там, під зорями, — теж, мабуть, самітник, теж, мабуть, схильний до безсоння і споглядання.
Яким буде слуховий аналог слова «споглядання»? Вслуховування? Вчування? Ні, не годиться. Мабуть, немає такого слова. Мабуть, це тому так, що споглядання здійснюється в цілковитій тиші — довколишній і внутрішній. Слух тут не потрібний.
Безшумне обертання сузір'їв. Жоден листочок ані шелесне на нічних деревах. Жоден птах не озветься. Навіть пси вгамувалися. Отже — чи слухав я Баха і цвіркунів, чи споглядав їх? Але споглядав якось цілокупно, якимось неназваним, шостим або сьомим відчуттям?
Відчуттям синкретичним, синтезованим, у якому одночасно злилися пахощі самосаду з люльки і свіжого нічного повітря, напоєного ароматом маминих квітів; гіркуватий присмак доброго індійського чаю; сяйво видимих і невидимих зірок, темні постаті дерев — ялини у сусідів, нашої берези; звуки «Бранденбурзьких концертів», голоси цвіркунів, час від часу гул машин на трасі; холод, яким віяло від лісу, і жар, який линув од чашки з чаєм; твій образ, дівчинко, — тобто присутність пам'яті й уяви, любови і надії. Все було тут. Усе було одразу. Все було одночасно. Все було так, як треба. Було. Є. І буде.
25 серпня
Відхід від віри і повернення до неї не випадкові; це
