Келія Чайної Троянди. 1989-1999 - Костянтин Вільович Москалець
Думав про Миколу: його свідомість зіграла з ним хитрий жарт: роздвоєння ідентичности, закладене російською школою, російські вірші, задавлений потяг до російської культури — все це обернулося двозначним Ставрополем з напівукраїнським, як стверджує Микола, населенням; на базарах можна почути українську мову. Ми маємо те, чого ми варті насправді, — не більше й не менше. Треба бути глибоко, безмежно вдячними за цю Божу справедливість-ласку. І треба пам'ятати, що свідомість наша і ми самі — потік, рух, що немає сталости у щасті й нещасті, і що це — основа для радости, для можливости змінитися на краще, покаятися, виправитися.
Відсутність очевидної українськости і незримого духу нашої землі, через що ми почуваємося або видаємося каліками. Неможливість ототожнити себе з довколишнім народом. Хоча ця неможливість здається незначною, коли приїздиш до справді чужої країни — Росії або Англії. Україна здається барвистою ковдрою з безлічі клаптиків: Галичина, Правобережжя, Лівобережжя, Південь. Невже не існує чогось єдиного для нас усіх? Мова? Вироджена, занедбана, якою ми нічого не вміємо сказати. Віра? Але російська церква повсюди. Економіка? Але вона державна. Суцільні парадокси й абсурди. І все одно я — українець. Чому? Щось же тримає мене в отому українстві? Я ніколи не замислювався над такими питаннями, по-дитячому люблячи Україну і її народ — вигадану Україну і вигаданий народ. А реальність знищила цю любов. Немає України — і мене немає.
19937 лютого
Яскравий лютневий день — блакитний крем неба, пухнасті вершки білосніжних хмар, червоно-цегляні стіни будинків, сніги. Так, власне сніги пролітають за вікном батькового кабінету, за вікном матіївської хатинки, за вікном кімнати номер п'ять ув Ірпені й за безліччю інших вікон. Заважає телевізор за дверима — а настрій якраз той, робочий, і почерк той — для тривалого ширяння сторінками, для прислуховування до ритму фрази, до інтонаційних можливостей. Та все ж відволікають галки, які низько літають над білими снігами, шукаючи поживи, чорний песик, який прудко біжить доріжкою, котра веде до нашого будинку. Електричка, яка повертається з Києва, — ось вона проторохтіла у неширокому проміжку між будинками і щезла; мабуть, уже наближається до вокзалу. Присутність часу — завдяки каві й тютюну. Набридливий телевізор, бодай би він уже зіпсувався. Гостра потреба, майже насолода писати. Так давно цього не траплялося зі мною. Телевізор розповідає про життя морських слонів. Холодний вітер залітає у шпарини, гойдає портьєри. Обома руками затуляєш вуха і перечитуєш написане. Зауважуєш темно-горіховий колір письмового стола, червоний ковпачок білої ручки, зелений зошит тощо. Дуже ясне і конкретне сприйняття. Яскраво-жовте сонячне світло, що освітлює все це. Той самий песик. Треба знайти вати і запхати її у вуха — можливо, це допоможе. Але вати ніде немає. Розпачливо виходиш перекурити. А коли повертаєшся — телевізор вимкнений. Аж не віриться. Проте сторінка теж майже дописана. Деякий час міркуєш — розпочинати нову сторінку чи зайнятися чимось іншим, не кидаючи письма. І розумієш, що розпочинати нової сторінки не варто. Настрій минув. Тільки вітер гуляє кімнатою. Знову мені все перебили. Земля неспівпадінь. Дівчинка в яскравому червоному пальті, чорних чобітках і чорних рукавичках, у лисячій шапці. Пройшла — і нема. Електричка, мабуть, під'їжджає до Конотопа. Снігом біжить сірий з білим кіт.
14 квітня
Усе ще холодна весна. Слухаєш Моцарта, палиш сигарети і п'єш каву на балконі, живеш. Неймовірно гарне освітлення каштанів перед вікном. Милуєшся, намагаєшся запам'ятати, забрати з собою. Перекладаєш поляків — Сосновську, Стемповського, Дороша, читаєш польські, російські, українські часописи, ходиш на прогулянки, живеш. Холодний вітер, холодний сонячний вітер за вікном. Готуєшся до Великодня.
Бережеш чистоту, боїшся (остерігаєшся) марнувати час. Час у квітні несподівано виявився дорогоцінним. Роздмухуєш жаринку життя свідомости, яка зайнялася від кави, тютюну і Моцарта. Жаринка-Яринка. Жар життя. Все інше — попіл. Дивитись у вогонь, бути серед вогню, бути вогнем, бути. Ще небеса, бляклі сьогодні і нецікаві, з окремими мазками хмаринок. Ще гарні дівчатка, вбрані переважно без смаку і вбого. Провінція безпечніша, статичніша, відкритіша космосові, тобто космічному, природному, а не державному ладові. Провінція поглинає інтенції, спрямовані на неї зі столиці. Провінція — завжди на кордоні між природою і соціальним, політичним, історичним. Провінція — тут. «Провінція» завжди треба писати з великої літери. Провінція — це окрема країна, п'ята колона, троянський кінь, Вандея навіки віків. І це дуже добре. Тому що тут більше свободи і більше природи. Тому, що тут ближче до неба і далі до людей. Воркування голубів, зелені світанки, рожеві й сірі стіни п'ятиповерхових досить-таки обшарпаних «італійських» будинків. Жевріюче життя. Віддаленість. Усамітненість. Звичайно, тут тіснувато. Всі знають усіх. Немає куди піти — один кінотеатр, дві бібліотеки, досить бідні, «палац» «культури», один «ресторан» і два-три «бари». Молоді люмпени, доволі аґресивні, а втім, і боягузливі за певних обставин. Таке собі Круассе. Здається, вже згадував про нього недавно. Дивно: відчувши ось так Провінцію (дуже гарне, звучне слово), я пригадав якимось чином свою юну нікому-неналежність, той настрій безпечної вищости.
10 травня
Тримають поклики Краю, у яких відлунюють голоси, барви і пахощі дитинства. Шум лісу, мурашники рудих мурах, ясне і високе небо, Моцарт, Бах і фільозофи. А ще — самотня хатина на окраїні Мостів, по суті, в лісі, а не в селі. Крита соломою стріха клуні, садок, посаджений город і останній стовп лінії електропередачі. Прикордонне буття на межі лісу і села, а за півкілометра — жвава автострада, про яку ця хатка наче й не підозрює. Це ще ліпше, ніж Провінція, образ якої не так давно постав переді мною у Бахмачі (запис від 14 квітня). Піщані лісові дороги, розспіване птаство, тиша і біганина мурашок — тут немає людини, це буття саме по
